[color="#ff0000"]Навчилась миритись з негараздами, та не навчилась жити…[/color]
[b] Записка 1[/b]
Я ненавиджу цей світ, та й світ ненавидить мене, малу людину, яка ніякої користі в нього не приносить. Для чого жити? Щоб просто існувати?! Їсти?! Пити?! Для чого? Я вважала, що новий етап життя буде кращим…. Так, але і тут сформувалась певна група осіб, так звана еліта. А інші, хто? Непотріб? Мене таке життя не влаштовує! Ми всі рівні, ми всі люди! Схаменіться! Інакше це кінець…
[b]Записка 2[/b]
Новий день. Все по старому. Життя сіре. Все… Нічого не хочу… Морок вкриває мій стан і я, наче п’яна, бреду по нічному місту. Горять ліхтарі, світить місяць, зорі, але мені їх мало. Мені мало світла, мало світу. Мені мало життя, а воно таке коротке, і, нажаль, безтолкове. Хочу поринути в сіру безодню і потонути, не виринати, як би хто не звав. Чий голос я б не почула, втамовуючи нестаток кисню буду лежати на дні. Я не ворухнусь, я терпітиму… Для чого це мені? Просто життя нікчемне. Обійми мене, мороку, міцно своїми руками! Ще міцніше! Не відпускай, як би я не просила, не відпускай! Задуши мене, перекрий повітря, закрий мені очі! Мені, можливо, стане легше, краще, не болітиме душа. Душа моя, зрадниця, наволоч, потолоч, мара бездумна, зрадлива, брехлива тінь.
[b]Записка 3[/b]
Час біжить підступною змією… А я все чекаю, що настане ранок, заблисне сонце і я прокинусь від жахливого сну. Прокинулась… нічого не змінилось. Мені стало так образливо на світ, який вже давно поринув у брудне життя, що я вирішила – мені в ньому нема місця, потрібно шукати шляхи виходу із нього, але які? … Я почуваю себе овочем, якого загорнули в поліетиленову плівку: нічим зарадити не можу, та й кисень перекрили. Але ж я не овоч!!! Набравшись сил, зібравшись із думками, пошкодивши плівку я вигукнула, що живу… Але люта дракониха, що все життя жила поруч і вдавала милу фею випивала мої сили і сили моїх близьких, а я ставши в оборону не витримала не рівного бою і впала без сил, тепер мені тільки й лишається, що чекати нового припливу, але може бути пізно, що й лякає мене. Це безкінечність…
[b] Записка 4[/b]
Дежавю… Похмура погода, похмура душа, похмурі думки. Я в темноті і думкам моїм холодно. Хочу вирватись, але не вистачає сил. Душа вмирає і мені боляче. Люди!!! Я нікому не потрібна. Я терпляча. Тепер мої думки оголені, але нікому не потрібні. Я сама… Іду, чимчикую, довго, помалу до світла, якого вже давно не існує, але ж я його шукаю. Життя моє, ти кара, а не дарунок. Я божеволію, задихаюсь, вмираю.
[b] Записка 5[/b]
Життя нікчемне – це факт. Вдягнувши маски і закутавшись в плащ ми входимо в нього. Тут нема ні друзів, ні ворогів. Тут всі лицемірні і жорстокі, це так жахливо. Мені б на хвильку скинути з себе цю ношу і вдихнути… Побачити зовсім інший світ, не такий. Сьогодні сонячно, але мене це чомусь не тішить. Мені сумно, а навкруг фальшива радість, фальшиві посмішки. Іноді, мені здається, що і кохання фальшиве. Боляче, але це дійсність. Самотньо, але кого це цікавить? Ми самі заплутуємо себе в густу павутину життя, нам вже не виплутатись. Так хочу сказати слова, але боюсь, що їх не зможуть прийняти . Їх, або відкинуть геть, або переведуть на свій, більш вигідний, лад. Так нехай краще вони залишаться при мені. Слово - мій головний ворог, тому, що безсмертне. Паскудне життя моє і я нікчема. Мерзенні дні, де правди не знайти. Огидне сонце, яке весело світить і ніби приносить добро, але тишком-нишком винищує нас, а ми його з нетерпінням чекаємо. І навіщо нам таке життя? Для чого ми існуємо? Таємниця, яку не розгадати…
[b] Записка 6[/b]
Що, кохання? А чи існує воно? Це лише почуття, яке з легкістю може загнати тебе в могилу… Боляче, але я, мабуть, знову потрапила в зловісний капкан. Що ж, я сильна, я впораюсь! Інколи, так хочеться закритись від усіх, заховатись і закрити очі, назавжди. Шкода, що за своє нікчемне життя я не зуміла по-справжньому зрозуміти це почуття, розкрити його, насолодитись ним. Я лише відчула всю гіркоту і прикрість, можливо, лише цього я і заслуговую. Хто я така? Дрібна пилинка в Всесвіті, так чому я прагну того, чого не існує насправді? Я, мабуть, посягаю на щось святе, недосяжне, але мені ніколи цього не зрозуміти. Кохання гострим лезом пронизало мою руку, наче розплавлене масло, і полилась гарячою відчайною рікою кров. Вона, наче, була щасливою, звільнившись від встановлених меж. Ох, як би я хотіла бути тією кров’ю, ось так вільно бігти, не знаючи зупинки. Мені зовсім не боляче, навіть навпаки, я радію, що невдовзі все закінчиться. Скоса поглядаю на засохлі квіти, це мої мрії та сподівання, яким не судилось здійснитись. Вони, як і я, були колись живими, але задля хвилинної насолоди їх вбили. Ось так вбивають і мене. Краплина крові упала на суху зморшкувату пелюстку і це мене надихнуло на думку, що ні моя кров, ні кров інших людей не зможе нічого змінити. Це так було і буде вічно. Це – кохання…
[b]Записка 7[/b]
Життя в шрамах… Воно посмуговує мої руки, так, як посмугована моя душа. Одна смужка, друга, третя… Все це так банально, але лише таким чином я можу втамувати свою біль. Чого ще чекати мені від нього? Здається, що все я вже побачила: розлуку, втрату рідних, розпач, біль, розчарування, приниження… Все, окрім хорошого. Здавалося б, що я не маю права жалітись, тому, що в когось життя буде по гірше, я справді їм співчуваю так, як хотіла б, щоб поспівчували мені, але я давно не чекаю ні від кого співчуття, та й, чесно кажучи, мені не приємно коли мене шкодують. Співчуття можна проявити до слабких, а я – сильна! В моїх жилах тече українська кров, а отже – не переможна. Я розумію, що в моєму житті багато залежить від мене, проте я знаю, що сама я точно не впораюсь і тому на моє життя впливають люди, які мене оточують. Страшно, тому, що ці люди не усвідомлюють, що своїми, не завжди вірними, діями повільно вбивають мене. Жах охоплює ще більше, коли розумію, що я маю чималу потребу в цих людях і не уявляю життя без них. Завжди слід пам’ятати, що як би тяжко не було не варто звертатись до кардинальних методів вирішення проблеми, це нічого не вирішить, а лише ускладнить проблему, тому що лікуватись слід поступово, щоб не було ускладнень, а душевні рани загоюються залишаючи шрами, так як від гострого леза на юних руках залишається слід.
[b]Записка 8[/b]
Я думала, мені поталанило. Холодне серце почало танути… У душі розквітали квіти. Я думала, це він, той, хто зможе зробити мене щасливою. Мабуть, думати не моє заняття, тому, що я знову ввійшла в тінь омани. Знову брехня називалась коханням, знову розчарування і гарячі сльози перлинками спадали додолу. Що я знову роблю не так? Море взаємних обвинувачень і… прірва. Образи, уникання розмов і вир думок, що щоразу, коли я лишилась наодинці мене допікали, рвали, нищили, топтали. Чому життя таке жорстоке?! Досить! Зупиніть планету, я хочу зійти…
[b]Записка 9[/b]
Це, мабуть, екватор моїх страждань. Не хочу прокидатись. Боляче. Я, як не дивно, знову повелась на таке почуття як «кохання», але цього разу тут не схибила, справа в іншому… Я, наче тінь, страшна і холодна . Він десь далеко, і це в той момент, коли мені потрібна підтримка, допомога, але… Друзі не завжди мене розуміють, а тепер ще й в них виникає бажання мене покинути. Це боляче. Кінець… Болить голова, кричить і рветься назовні душа, б’ється в конвульсіях серце, а як жити? Ні, не житиму, не хочу, нема сил. Досить!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
[b]Записка 10[/b]
Ну ось, знову воно, наче примара, мене наздогнало і знову в коханні тону, наче божевільна, і знову літаю, ніби недоумкувата, але щось знову пішло не так. Я не розумію що, але щось пішло не так. Мені буває страшно. Я знаю чому, але це не можливо пояснити. Чи я потрібна ще в цьому світі? Мабуть так, а можливо і ні, важко відповісти, просто чистий аркуш мого життя в один момент став забрудненим, і не важливо що в цей раз на ньому написано, це ніби не моя доля, ніби не моє життя, а я просто перехожа, яка ось-ось зникне і опісля ніхто й не згадає, що саме вона була героїнею цього складного, закрученого, незрозумілого, але до біса цікавого життя.
[b]Записка 11[/b]
Я так і думала. В круговерті життя я загубила своє щастя. Від нині він вже не мій, а так хочеться притулитись до нього, обійняти міцно-міцно, поцілувати так палко, але…. Чому мені завше не щастить? Мабуть, я народилась під нещасливою зорею, але ж так, до біса, хочеться щастя, хоча б шматочок, та воно не для таких як я. Що залишається робити такій невдасі? Плакати вже втомилась, та й плаксива невдаха ще гірше, ніж просто невдаха, змінитись, а що це дасть, якщо нема гідного, того, для кого можна змінюватись . Кохання, воно ж вбиває, а ви хіба не знали? Мене ось вже майже вбило, ще трішки лишилось. Шкода, що купалась не в квітах і компліментах, як заведено шаблоном цього дивного почуття, а в сльозах. Так мені і треба. Ще два дні і прощання саме мене знайде, тільки, яким воно буде? Ах, байдуже!
[b]Записка 12[/b]
Міркую над потрібністю в цьому світі…. Виявляється, він і без мене чудово може впоратись! Я знову грішу, благаючи про смерть, але я так не хочу покидати цей багатогранний світ. Чому я нікому не потрібна? Ви скажете згадати про неньку, проте я доволі виросла і мені мало лише її любові і турботи. Особи, так званої сильної статі, що вони? Я розкажу! А вони, лише використовують мене в своїх цілях, забувши, що я не іграшка, що я жива. Вони вбили мою душу, забрали вміння любити, але я не стала скам’янілою, ви не подумайте! Я відчуваю, що найменша, проте найсильніша іскринка в мені ще жевріє, вона проситься кисню, щоб розгорітись і стати багаттям, яке виднітиме далеко, його буде видно з космосу, воно зігріє не одну душу, розтопить не одне серце, лише потрібно дати їй шанс розгорітись. Допоможіть…
[b] Записка 13[/b]
3 липня. Моя рука пише останню записку. Чортова дюжина... Ви не подумайте, я не хочу себе вбивати, мене вбило почуття, яке осліпленні називають коханням. Нехай ллються сльози рікою допоки не витечуть із мого серця і із моєї душі, нехай не буде мені радості, допоки не настане мить, яка подарує мені його – коханого, єдиного, того, хто подарує мені щастя, проміння вранішнього сонця. Тепер лише вірші, рими, епітети, не маю більше нічого, вони стали могилою для моєї душі, саме тут я її поховала. Сум огорнув мій стан, моє обличчя не знає радості, мої вуста розучились посміхатись, на них ще не висох останній лукавий поцілунок. Чому мене безжально нищать? Віддавши себе тому, хто цього не гідний, я помираю у докорах, у муках, що роздирають мене, а метелики, які раніше підіймали мене над землею, пожерають мене з середини. Я ходячий труп, квітка, яку зірвали із квітучого саду. Сльози….. Вони не допоможуть, хіба що у них потоне моя печаль. К і н е ц ь…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740457
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.07.2017
автор: Птаха в польоті