Я проросла, як лист, благоговінням
перейм, потуг і криків рожаниць,
що провіщають таїнство народжень...
І прочитанням незнайомих лиць,
відкритих лиць на стежках нових сходжень...
Побронзовілі вилиці – і що ж...
То вітер перед нами й поза нами –
у вибуханні й облітанні рож
стоять сади... і прочиняють брами...
Ми перехожі в утворі скрижаль,
понад якими лиш долоні Бога –
в тернах і ружах стелиться дорога
(небесних манн просвітлена печаль)...
Іди... Не озирайся... Озирнись, -
чи перейдеш тягар близької втрати –
уміння і любити й помирати –
і не згубити заповітну вісь
землі, в яку ти проросла навіки,
облич, з яких стекла жива вода –
я буду вічно... вічно молода,
допоки світло ллється на повіки.
А світла, Боже... Світла убереш
промінними очима і устами –
в осягненні недовідомих меж
[b][i]непроминальні ми... і ті,
хто поруч з нами.
[/i][/b]
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740208
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 02.07.2017
автор: Сіроманка