Я – графоман.
Пишу, що бачу,
що чую,
що відчуваю.
Мені болить душа,
тим паче –
її вовків
згризає зграя.
Як захистити і себе,
і тих –
кому найбільше гірше,
як подолати те цабе,
яке ніколи
не читало віршів?
Якому всі ми –
купа слів:
і генії,
і графомани,
або отара тих ослів,
які чекають
з неба манни…
Чи ще існує рубікон,
між ніжністю
і словом лютим?
І де у Бога
той закон,
з якого б
розумніли люди?
Немає Бога на землі…
мабуть,
немає вже й на небі.
Йдемо у беззаконні,
у імлі,
у суєті
і злій потребі.
Йдемо життям –
гнилим, смердячим,
байдужі, немічні, німі
по перехрестю
для незрячих
лише
з надією в сумі…
Як зупинити
смерті постріл,
яку сповідувати віру?
А, може,
віршів слово гостре
змінити
на сокиру,
яка загостриться в борні
і дасть очищення країні,
моїй країні
Україні,
що ще по вуха у лайні?..
Тоді ж,
як проженемо ката,
очиститись від бруду
буде час…
І ти не скажеш:
«Скраю моя хата»,
а станеш поруч
у мого плеча.
Я графоман.
Я поклоняюсь слову,
і в слові бачу
предків лики,
протистою
суспільству злому
не геній –
графоман великий.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739548
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 27.06.2017
автор: володимир мацуцький