- Чом ти, Вітре буйний, виєш при дорозі?
Загубив од неба може десь ключі,
Б‘ єш крилом на сполох в дзвони у тривозі,
Та ніхто не чує стогін уночі?
- Був я старшим сином в батечка Ярила,
Хутко і вільготно, високо літав,
В мене закохалась птаха сизокрила,
Хоч на те не мала ні найменших прав.
Лиш один разочок погойдав небогу,
Пір’я розпухнастив і добавив сил,
А вона зраділа, бідненька, із того,
Все до мене рвалась, хоч і не просив.
Та одного разу я необережно
Хмелю наковтався, утеряв контроль,
Полетів долати океан безмежний,
Як отой прадавній мандрівник-герой.
Птаха – вслід за мною, щебетала дзвінко,
Я на те не зважив, уперед летів,
Що мені простори - їх долаю стрімко,
Поки не затих десь той пташиний спів.
Сумно трохи стало, я назад вернувся,
Та над океаном – де кого найти?
Певно геть ослабли крила птахи куці,
Не змогли тримати більше висоти.
Витрусив я хмари, колошматив хвилі,
Гнівно в небо рикав, тільки все – дарма,
Шкода стало милу - птаху сизокрилу,
Потай банував я, що її нема.
Десь вона в обіймах брата Посейдона,
Той цупкий і хитрий, здобич не віддасть,
В нього в океані водяні закони,
У своїй господі він - єдина власть.
- Не печалься, Вітре, є пташок багато:
І лункоголосі, і з рясним пером,
І, повір, що кожній твій візит – як свято,
З ними ти забудеш все, що не збулось.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739500
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.06.2017
автор: Оксана Дністран