Одцвіли-відчервоніли маківки у полі.
І наряд свій золотавий зняв буркун поволі.
Сині очі волошкові згасли, мов на зраду.
Поприжухло буйнотрав'я, втратило принаду.
Та немає в тому дива - час настав поліття.
Тільки всю веселу знаду степ не втратив миттю:
Збляк не зовсім, лиш примітно менше стало барвів;
Порудів, звичайно, гожий, та все ж очі бавить.
Ой! Як знята вітром хвиля ніжно-голосисто
Вибілену сонцем тирсу розважає свистом.
Зір лоскоче вид бурлаки - перекотиполя,
Як він вправно розсіває всі зернятка долі.
Відбуявши, засинають восени щорічно
Всі рослини, щоб не чути злих морозів тріску.
Щоб весною пробудитись у новім коліні**
І нести нестримну радість звіру та людині.
*Після літа
**Покоління
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739464
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.06.2017
автор: Володимир Кабузенко