Нам пуповина в землю так вросла,
Що годі нас від неї відірвати.
Земля завжди для нас свята була –
Колиска, годувальниця і мати.
З собою брали, у чужі краї
І цілували, ставши на коліна.
З покон віків жили тут ратаї
В душі яких одвічно Україна!
У рать збирались мирні ратаї
Щоб землю боронити від навали,
Та дарувала щедрі врожаї,
За піт і кров, якою поливали.
Земля у шкіру в’їлася долонь,
Ввібрала кров, а також піт і сльози.
Її до щенту спопеляв вогонь
Та мордували з півночі морози.
Вона страждала і терпіла біль,
Тонула в крові, корчилася в муках
І пращурів могили звідусіль
До себе звуть з далекої розлуки.
Ця туга в серці, цей священний зов,
Нас навертає до свого порогу.
Про неймовірну до землі любов
Її ми признаємося і Богу.
І до кінця пройшовши шлях земний
Її по жмені кинуть нам в могилу.
Прощальний звичай, щемний і сумний,
Що має в собі потаємну силу…
22.06. 2017 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739153
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 24.06.2017
автор: Мирослав Вересюк