1995 р.
Мороз щипав щічки, а душі насолоджувалися швидкістю. Вони мчали на санках засніженими пішохідними доріжками. Діти з’їхали до проспекту й повскакували з санчат.
– Я виграв! – радісно вигукнув Олег, хлопчина років дванадцяти.
– Так не чесно, ти раніш стартував! – заперечила Олена, його ровесниця.
– Ні! Ми разом почали! Тре було лягти на живіт, так швидше!
– Та ну тебе! А я перша до лабіринту! – й гайнула до підземного переходу.
2010 р.
Сніжинки вкривали в парку застиглі каруселі, гойдалки й «чортове колесо». На весні воно прокинеться й кататиме людей, життя яких з часом зміниться, а «оглядове колесо» так і буде вертітися: вгору, вниз…
– Макс!
Він озирнувся й посміхнувся.
– Привіт! – накрив дівочі долоні своїми, – холодні.
Вона пригорнулась до нього.
– Чекай, Ліно,– став ритись в кишенях пальто.
2015 р.
Батько тримав за руку п’ятирічну доньку. Вони спускались до підземного переходу. Зійшли з останньої сходинки й дівчинка вигукнула:
– У-х-ти!
Інший кінець переходу не закінчувався, як зазвичай, двома боковими виходами на поверхню та глухою стіною між ними, замість неї – прохід, в створах якого виднілась зелень дерев та кущів, й чим ближче підходили, тим ширшим ставав пейзаж: вимальовувались галявина, за нею лісок, вдалині – блиск озера.
– Давай скоріш туди!– дівча потягло чоловіка за собою.
Тільки-но над ними шумів мегаполіс, а кілька кроків і гам вщух. Ледь чутно шелестіло листя, дзюркотів струмок і кумкали жабки.
– Ой! Річечка!– зраділа мала.
Асфальтована доріжка переходила в місток. З одного боку – струмок, який ніс воду в озерце, яке лежало з іншої сторони містка.
1995 р.
Олена вибігла з підземного переходу, звернула з доріжки й чкурнула до дитячого лабіринту, що стояв на галявині біля озера. Він складався з двох однакових частин. Невисокі стіни, зроблені із залізних труб, утворювали серпантинні ходи.
– Хто останній, той дурак, – дівчина вбігла в правий вхід, а хлопець влетів в лівий.
Оленка вибралась з лабіринту перша.
– Капєц! – обурився Олег. – Так нечесно!
– Чесно-чесно! – Олена висунула язика. – Ти програв! Дурак!
– Сама така! – і жбурнув в неї сніжкою.
Діти гасали навколо лабіринту, граючись в сніжки. Олена зойкнула і завмерла, розтираючи по обличчю сніг. А Олег в запалі поцілив в неї ще сніжку. Сльози змішались з талою водою.
– Ти не дурак! – дівчина підібрала сани. – Ти ідіот! – і побрела до озера.
– Стій! – гукнув Олег, – я не хотів!
Олена дійшла до містка і обперлась на перила.
«І як лапки не мерзнуть» – дивувалась про себе. На кризі озерця снували, сиділи й тріпотіли крилами дикі качки, які чомусь не відлетіли в теплі краї. Деякі плавали там де впадав струмок, що не давав воді замерзнути.
Олег підійшов і мов читаючи її думки, мовив:
– Звикли до холоду, як моржі, ну не тварини, а люди, які в ополонки ниряють.
Дівчина відсунулась від нього.
– Ну, вибач,– він знов підступив до неї, – я не навмисне, – простягнув носовичка.
Олена глянула з-під лоба, взяла платочок, витерла обличчя і хотіла повернути.
– Залиш, в мене ще є.
Дівчина шмигнула носиком, але носовичка залишила.
– Мир? – уточнив хлопчик.
Олена кивнула й діти посунули до пагорба з якого спускався люд на санчатах та лижах.
Тут колись вони й познайомились. Олег того дня врізався в сани Олени. Виявилось, що мешкають на сусідніх вулицях й вчаться в паралельних класах. З тих пір часто бігали в парк разом.
І сьогодні щосили дерлися на гору, щоб наввипередки з неї спуститися.
2010 р.
Макс натягнув свої рукавички на задубілі пальці дівчини. А після, в обох по жилах розлилося приємне тепло, коли його губи припали до її вуст.
– Вічність не відчував тебе, – видихнув.
– Я так скучила!
– І я скучив, Ліно! Дуже!
– Як же хочу літа!
– Я побуду твоїм літом, – і Макс затис її в обіймах.
Ліна випурхнула з них, зняла рукавички і дістала з сумочки книгу.
– З Днем Святого Валентина!
– «Пригоди Тома Соєра», – прочитав назву, – для старшого шкільного віку? Мені ж під тридцять, а не тринадцять?
– Ти ж казав, – знітилась Ліна, – що давно хотів перечитати її.
– Жартую! Так перечитував кілька разів, а потім книга десь ділась. Дякую! Ти супер! – він вийняв з кишені футлярчик, – з Днем Закоханих!
Ліна витягла золотаву продовгувату пластинку прикрашену камінцями у вигляді квітів та з сердечком на кінці.
– Це новий дизайн ложок?
– Чудо ти, – Макс розкрив книгу і поклав прикрасу між сторінок, – завжди в тебе з ними напряг.
– Закладка? Точно! Стильна штучка! Обожнюю тебе!
– Майже як в О. Генрі, – посміхнувся Макс. – Пам'ятаєш, «Дари волхвів»?
– А! Гребінець і ланцюжок? Та в нас не все так трагічно.
– Хтозна,– він уважно глянув на дівчину.
Ліна поклала подарунок до сумочки і відповіла:
– Якби ми не обпеклись тоді, то не мали б того, що є зараз у нас.
2015 р.
Дівчинка тримаючись за поручень, дивилась на течію струмочка. Кинула вниз паличку, та перейшла на інший бік містка, глянути як та випливає в став.
Звідти вода перетікала по стоку в сусіднє озеро, з нього – в ще одне, далі вливалася у струмок, що котивсь змійкою до іншого водоймища.
– Пішли,– поквапив батько,– тут ще багато цікавого.
Він вперше привів доньку сюди, та й сам багато років не був в цьому парку.
1995 р.
Качки хватали шматочки хліба, збиваючись до купи.
– Кидай в різні боки, – наказала Оленка, – щоб всім дісталось!
– Та їх же тут ціле стадо, – буркнув Олег, – всім не хватить!
Втомлені, запорошені снігом, але радісні діти повертались з гірки і зупинились погодувати качок.
– А ти чому не взяв?
– Ну.. .я… е-е – запнуся хлопець.
– Щоб завтра приніс!
– Угу! Мерзнуть тут, дурні, замість того щоб летіти в Африку.
– Сам дурах! Вони вже не дикі, а міські, як голуби.
– Ну так хай би рибу ловили.
– Та яка риба? Холодно!
– Ну рибалки ловлять же.
– От і наловив би!
2010 р.
Вони йшли від атракціонів в глиб парку. Макс згріб з лавки сніг.
– Ховаємось як підлітки, бачимося від сили годину в день, буває і тижнями не зустрічаємося та зрідка півдня, щоб побути вдвох.
– Зате є перчинка в наших стосунках, – відказала Ліна, – напевно наш шлюб і розпався тоді, бо коханню потрібен азарт.
– Азарт? А мо просто були дітьми: гарячі голови, гордість і максималізм. Думали, знаємо життя, ділили все на темне і світле.
– А зара, що старі? – насупилась Ліна, – ні – дорослі діти!
– Але ж ці діти вже рік як зустрічаються,– Макс запустив сніжку в дерево,– думаю пора твоєму чоловікові й моїй дружині дізнатися правду, – він мимоволі глянув на жовту обручку на своєму безіменному пальці, подивився на іншу – з камінчиком, що красувалася на правиці дівчини, – нам потрібно розлучитися. Обом!
Макс набрав ще пригоршню снігу.
– Я думала про це. Та й чоловік щось підозрює. Він не дурень, хоч і добряк яких світ не бачив. Навіть по гиркатись не виходить по-людськи. Не хочу робити йому боляче.
– Лін, справа ж не в цьому? Може, ще любиш його?
– Та хіба за нього по любові йшла? Не хотіла в старих дівах лишатись, ще й «розвєдьонкою». А в коханні розчарувалась була, як від тебе пішла, вибачай.
– Та чого вже, сам винен. Про себе думав, кар'єру, друзів. І дійсно, потрібно було обпектись, втратити, щоб відшукати те почуття, але вже інше, нове …
– Розумію. Та й сама винна: забагато вимагала. А зараз і бачимося не часто, але все по-іншому: кожну мить з тобою реально проживаю.
– А я вдруге одружився, щоб, як кажуть: клин клином, – жбурнув в стовбур нову сніжку, – вона не фанат літератури, закохана в глянець і шопінг, але смачні пироги пече. Та видно брехня, що протилежності притягуються,
– Брехня, – погодилась Ліна, – коли ти написав, запропонував зустрітися я не вагалася, лиш час тягнула. Зрозуміла, що всі ці п’ять років сумувала без тебе.
– А я годину з екрану очей не зводив!
– Так тобі й треба! Любитель пирогів, блін. І я вже не те дівчисько, що легко палило мости, бо тепер знаю, що в коханні всього потрібно в міру: і азарту, і буденності як у нас зараз. Я боюсь зламати все.
– Так, ми змінились, стали мудрішими й не палимо мостів, але це розлучення дасть свободу дій, ми будемо й далі зустрічатися де завгодно, коли захочемо чи як зможемо, ми лиш залишимо мости позаду, щоб звести нові.
– Воно то так і я рада, що почула це від тебе, але давай не гнати коней, добре?
Він кивнув і сказав:
– Головне знай, я люблю тебе!
Їх накрило новою хвилею пристрасті у вигляді довгого поцілунку.
– А ти теж змінився,– вона пустотливо підморгнула, вислизнула з його обіймів, вилізла на пагорб і з’їхала по накатаному спуску.
2015 р.
– Пап, пап! В мене клює?
– Клює! – чоловік підхопився з пенька.
Поплавок затанцював на воді і пішов на дно.
Вони сиділи біля ставу, який заріс травою й очеретом. То тут то там схиляли до води віти плакучі верби. А під ними причаїлися інші рибалки. На протилежному березі росли високі сосни і віддзеркалювались у воді, а за спинами височів листяний ліс.
– Що робити?– панікувала дівчинка
– Тягни на себе! Так, не спіши! Підіймай в гору. О! Молодець! Витягуй!
На гачку виблискував карасик.
– Рибка! Рибка! Справжня!– пищала від захвату мала, – Ми її понесемо додому, мамі?
– Ні, потім відпустимо, ще маленька, хай підросте.
– Ну будь ласка! Я ж хочу мамі показати!
– А ти і покажеш, зараз я тебе зфоткаю, – він дістав смартфон,– ось так стань і тримай вудочку.
Зробив декілька кадрів, як хтось за спиною залементував:
– Мамо! Рибка! Мамо!
Батько й дочка озирнулись, до них біг маленький хлопчик, за ним ледь поспівала молода жінка.
– Можна на рибку подивитись?–спитав малий в дівчини, яка клала карасика у відро.
– Ану не заважай! – підоспіла мати.
– Та все добре, – заспокоїв тато дівчинки.
– Пробачте, такий не посидючий, на мить відвернулась, а вже дременув кудись.
– Розумію, – кивнув на доньку, – моя он теж буває...– не договорив, почувши розмову дітей.
– Мене звати Олег, – представився хлопчик,– а тебе!
– А я Олена.
– Давай дружити?
– Давай!
Батько Олени і мати Олега здивовано переглянулись.
– Олено?– видавив чоловік.
– Олег?– мовила жінка.
Відповіді на свої питання прочитали по очах і зніяковіло усміхнулись.
1995 р.
Діти тягли сани і плентались до підземного переходу – виходу з парку.
– Мені папа зробив кораблика, давай завтра пустимо на воду?– запропонував Олег.
– А батько твій, ну… – зам’ялась Олена,– не розізлиться, бити тебе більш не буде?
– Ні, – потупив погляд хлопчик,– каже зав’язав, тиждень вже тверезий.
– А який кораблик?
– З пінопласту, майже як справжній, з парусом.
– Клас, принось і хліб візьми.
– Та візьму!
Люди, які йшли на зустріч дивились на них і усміхалися.
– Чо це вони? – насупився Олег, оглядівся і випалив – Ні фіга собі! Та їх тут армія!
За ними не рівним строєм, покачуючись шли птахи, голів зо тридцять.
– Ми наче їх повелителі, – видав хлопець, – як той, з казки, ну хто грав на дудці і вивів з міста щурів, а потім дітей, а…
– .. а ми качок в місто ведемо. ¬¬– докінчила Олена.
– І без дудки. Круто!
– Та їх там машини задавлять! – дівчина замахала руками на качок. – Киш-киш!
Відігнавши птахів до озера, вони розійшлися по домівкам. Та ні наступного дня, ні через тиждень Олег не вийшов гуляти, не з’явився і після канікул в школі.
2010 р.
Весна переходила в літо, а «чортове колесо» підіймало і опускало свої різнобарвні кабінки.
– Чудові ромашки!– Ліна ще раз понюхала букет
– Твої, улюблені, – всміхнувся Макс.
Тільки-но були біля землі, а вже над верхівками дерев і як на долоні розкинувся парковий ліс. Пишні крони дерев качаються хвилями.
– В мене теж для тебе дещо є, – повідомила дівчина.
– Що? – Макс розгублено дививсь на неї, – сьогодні ж твій день народження.
– Це не зовсім подарунок, – Ліна вручила йому невелику коробочку.
Він вийняв з неї простенький перстень з червоного золота.
– Це ж твоя обручка, що я купував на весілля, – глянув на дівчину, – ти зберегла її…і повертаєш… Ми розстаємось?
Ліна простягнула йому праву руку. І тільки зараз помітив, що її безіменний палець звільнивсь від каблучки з камінцем.
Макс перевів дух.
– Зачекай, – дістав із портмоне схожий перстень.
Море лісу зникло з поля зору, «оглядове колесо» повільно опускало двох пасажирів на землю, та на неї ніхто не зійшов. Підіймаючись знов до неба, Макс і Ліна обмінялися старими обручками.
2015 р.
– Не віриться аж! – мовив Олег старший, думаючи: «…змінилася, волосся інше, та погляд той: весело-іскристий, хоч і з відтінком серйозності, й посмішка таж…»
– Стільки ж це років пройшло? – спитала доросла Олена, придивляючись до Олега: «…вимахав як, змужнів, а очі ті ж, зараз розгублені, але в кутках все одно грає усміх…»
– Е-е, і не згадаю одразу – зам’явся чоловік.
Вони не знали як поводитися. Чимало часу відділяло їх від тої давньої дружби. Доля зненацька розвела і так само, не підготувавши, звела їх. Їм важко давались слова, на відміну від дітей, які наче знайомі вже років сто.
– А це мій меч, він як справжній, тільки не гострий, папка вчора подарував, – хлопчик протягнув іграшку дівчині.
Через мить вона розмахувала мечем, а він тримав її вудку.
2015 р.
– Всією родиною на рибалку вийшли, – кивнула Ліна в сторону озера.
– І я колись рибалив, – згадав Макс.
– Нас рибку ловити навчиш?– вона підморгнула і погладила свій округлий живіт.
–І вудочку купиш?– спитав хлопчина, якого Макс тримав за руку,– і такого меча як у неї?
2015 р.
– Куди ти зник тоді?– поцікавилась Олена.
– Батько знову запив, мати подала на розлучення і відвезла до себе, в рай центр. От рік як в місті, вже з власною сім’єю живу, а в тебе як життя?
– Та потроху, вийшла заміж, сина виховую,– глянула, як хлопчик разом з новою подругою намагається закинути вудочку, – гарненька в тебе донька.
– Дякую! І твій богатир он який, скільки це йому?
– Буде п’ять.
– А моїй вже п’ять? – і додав, – я виграв.
– А ти такий же … – засміялася Олена.
– Дурень? – докінчив, всміхаючись Олег.
– Пап! – перервала їх мала,– можна його у воду пустити?
Дівчинка дістала з сумочки кораблика з білим вітрилом, вирізаного з пінопласту.
Бондарчук Олександр (с)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738524
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.06.2017
автор: