Ірина Вовк. "РАПСОДІЯ ТАНУЧОЇ СВІЧКИ, або ГАЛИЦЬКА ЕЛЕГІЯ"

Я  дитина  Галича.  Воістинно,  так!  У  моїй  долі  була  щаслива  година  зустрічі  з  Юрком
Лукомським,  який  упродовж  багатьох  років  керував  розкопками  княжого  Галича  (Крилоса,  зокрема)  у  складі  Карпатської  архітектурно-археологічної  експедиції.  Він  завжди  збирав  довкола  себе  молоде,  небайдуже  товариство.  Я  теж  іскорка  з  цього  багаття:  топтала  стежки  Галича  влітку  1987  року,  відбувши  нелегкий  перший  рік  вчителювання  по  закінченні  філологічного  факультету  Львівського  університету  ім.  Івана  Франка.  Здобута  вища  освіта  дала  мені  змогу  стати  старшим  лаборантом  і  щоднини,  відпочиваючи  після  розкопок,  шифрувати  археологічні  знахідки.  Як  ця  робота  припала  мені  до  душі!  Яка  романтика  –  спати  у  розкидних  похідних  мішках,  мити  волосся  просто  у  хвилях  Лукви,  гріти  руки  і  обличчя  біля  вечірнього  вогнища,  сьорбаючи  духмяний  чай,  заварений  на  ромашці,  чебреці  та  м’яті,  і  ласувати  бородинським  хлібом,  вимоченим  у  молоці,  запеченим  і  политим  свіжозібраним  медом  (ото  ще  забагається  “печеного  меду”!..).
А  пісні  біля  вогнища  під  гітару  Юрка  –  це  щось  фантастичне:

[i]“Пісня  бринить  аж  до  світанку
Про  галичанку,  про  галичанку”.[/i]

В  той  рік  зі  мною  поруч  копали  Крилос  дівчатка  з  музичного  училища  –  Оленка  Сеник  (експедиційний  старожил)  і  Оксана  Щигельська,  що  розділила  зі  мною  тягу  до  фольклорних  шукань  у  мальовничих  місцинах  княжого  Дитинця.  Оце  з  нею  ми  пробиралися  вузькими  непролазними  лабіринтами  пралісу  Діброви,  переходили  через  джерельний  Чистий  Потік,  а  там  і  через  болото,  прозване  нами  “Зміїним”,  бо  там  направду  водилися  галиці,  і  підступне  мале  змієня  мене  врешті-решт  ужалило.  А  далі  –  попри  пасіку,  попиваючи  медовий  нектар  з  води  Чистого  Потоку  (дарунок  щедрого  пасічника),  піднімалися  на  узвишшя  Золотого  Току,  по  дорозі  спостерігаючи,  як  у  куренях  пралітніх  дерев,  що  вросли  у  камінні  мури,  гніздяться  кури,  а  старі  господині,  помережані  зморшками,  як  століттями  історії,  зітхають  співомовками:
[i]
"Васильку,Васильку,
повісь  ми  коралики  на  білую  шийку"!
[/i]
…Крилосе,  Галичу…  Перемліла  я  вашими  овидами,  коли  знімали  фільм  “Данило  Галицький”.  Таке  все  рідне,  знайоме  –  на  запах,  на  дотик,  на  відчуття  простору  і  середовища:  те  залите  багряницею  призахідне  сонце,  що  сповзає  по  верхів’ях  дерев  і  поволі  окреслює  рельєфну  панораму  неторканої  первісної  природи…
Натомість  місце  наших  розкопок  –  “Церковці”,  де  у  княжий  період  зосередилися  храмові  забудови  –  тепер  запущене  пасовище,  де  привільно  пасуться  корови,  мудро  зглядаючись  на  незнайомих  їм  прибульців,  довірливо  підходячи  до  нетривких  “заборол”,  якими  слугують  звичайні  стрічки  і  шнури,  натягнуті  на  кілки.  Свята  простота!
Ці  враження  не  померкнуть  ніколи.  Ця  любов  до  Галича  захована  в  найглибших  закамарках  пам’яті,  і  коли  на  душі  стає  смутно  і  тривожно,  піднімається  така  нестримно  тепла,  така  світла  хвиля  ностальгії  –  немовби  Луква  і  Лімниця  разом  узяті  виходять  з  берегів.  І  хочеться  повернутись  –  і  двічі  ступити  в  одну  і  ту  ж  ріку…
Так  виник  задум  опублікувати  “Галицьку  елегію”,  що  увійшла  до  моєї  першої  поетичної  збірки  “Дзеркала”,  без  заспіву,  скороченого  редакторською  рукою,  під  метафоричною  назвою,  навіяною  юначою  уявою  –  “Рапсодія  танучої  свічки”.
До  теми  князя  Осмомисла,  його  коханої  Насті  Чагрівни  та  синів,  що  по  материнській  лінії  стали  одвічними  ворогами,  я  повернуся  ще  пізніше  в  циклі  історичних  портретів  «Праотчі  лики  з  обрисом  Русі».  А  поки  що  –  вона,  «ГАЛИЦЬКА  ЕЛЕГІЯ»,  чи  то  галицька  журба  «РАПСОДІЯ  ТАНУЧОЇ  СВІЧКИ».


Я  впізнала  т  е  б  е  –  
в    мою  уяву  ти  врісся
корінням  старезного  дуба,
дупло  якого  поросло  мохом
і  здивовано  дивиться
широко  розплющеним  оком
на  цей  звичний
і  щоразу  новий  світ.

Я  впізнала  т  е  б  е  –  
в  мої  груди  ти  влився
запахом  полину  і  м’яти,
що  сплели  свої  долі
на  узбіччі  крутої  стежки.
Я  впізнала  т  е  б  е,
але  ти…
Чи  впізнав  ти  мене
в    мовчанні?

*    *    *
[b][i]«Ой,  воротар-воротарчику,
утвори  нам  воротонька.
-  А  хто  там,  а  хто  там  за  пан  іде?
-  А  що  там,  а  що  там  за  дар  несе…»
[/i][/b]
Прибились  онуки-безбатченки,
немає  куди  їм  подітися.
-  Ой,  воротар-воротарчику,
пусти  до  вогню  нас
погрітися.

-  Ви  звідки,  онученьки-старчики?
-  Ми  з  віку  прийдешнього,  зло́тенький.
Ой,  воротар-воротарчику,
утвори  нам  свої  воротонька.
-  Ідіть  же,  онуки-безбатченки,
хай  ноги  спочинуть  натомлені.
-  Ой,  воротар-воротарчику,
пусти  нас  під  Хорсові  промені.

[b][i]«А  був  той  Хорс  владним  а  добрим,
і  щедроти  його  восхваляв  люд  галицький,
аж  поки  не  приїхав  на  буй-коні  Перун,
і  не  зламав  списа  кирвавого  на  рамені  Хорсовім,
і  не  вдягнув  його  у  шати  з  каменю…»[/i]
[/b]
Оживає  дух  предків,
розсуваються  стіни  порушені,
і  чийсь  профіль  суворий
виринає  і  кличе  до  себе.
Твоя  мова  співуча
закодована  в  камені,  русине.
Камінь  –  слово,  і  слава,  і  сила,  і  зморене  небо.

[b]ЛОВИ
[/b]
Засурмили  сурми.  Заревли.
«Осмомисл  збирається  на  лови
до  густого  праліску  Діброви»,  -  
сповістили  галицькі  посли.
І  тріщать  налякані  гілки,
скаженіють  коні  залюбки,
сарни  стогін,  та  зникає  сарна.
Марні  лови.  Сарна  –  річ  не  марна.
Ось  уже  і  Лімниця-ріка.
Здобич  утіка  та  й  утіка.
У  нестямі  кинулась  в  Дністер,
де  вшамрілий  очерет  росте.
І  стояв,  і  думав  Ярослав.
Перевізника  гукав-благав.
А  в  човні  з’явилася  чарівна
Настасія…  Настонька…  Чагрівна.

Латане  мереживо  Золотого  Току.
Юрба,  одурманена  літньою  спекою.
Багаття  очей  твоїх,  тихо  тліючих.
Аромат  меду  в  повітрі  загуслому.
Вологі  коси  осики  тремтячої…
О  русинко,  дике  сарня  втікаюче.

А  її  впіймали  й  повели
на  узвишшя  Золотого  Току.
Всемогутній  Хорсе,  як  жорстоко
від  твоєї  гинути  стріли!
Грубі  жарти  грубої  доби:
то  ж  кохана  князя  –  не  шептунка.
А  жертовник  –  доленька-пустунка:
ти  не  князя,  бога  розлюби.
Наречена  Хорса  –  дивний  шлюб.
За  короткі  ласки  –  вічна  кара.
На  землі  –  одна,  а  в  небі  –  пара…
Плакав,  як  дитя  старезний  дуб.

[b][i]«На  жертовник  ступила  наложниця  князева  
       Настя  Чагрівна,
багряниця  огненна  їй  пишні  уста  випивала,
і  сказав  Ярослав,  обіймаючи  сина  Олега:
сиротою  єси,  головонько  моя  безталанна».[/i][/b]

Шептали  шептунки.  І  сіті  плели  з  поторочі:
 -    Олегові  отрочі  очі  –  не  князеві  очі!
Плели  з  поторочі  на  отрочі  очі  провину:
-    Настусині…  сині,  як  ночі,  дісталися  сину.
А  ночі  ті  сині  розкажуть  Олегу  про  вроду…
Ті  очі  –  провинні.  Ті  очі  –  не  княжого  роду.
Чагрового  роду!  Такому  престольним  не  бути,
бо  Настину  вроду  нікому  не  зволить  забути.
Не  зволить  забути  і  Лада  за  люби  любити…
Шептали:  не  бути!  І  люди  шептали:  убити!
Ой,  Леле!  Убити?  Твою,  Осмомисле,  розраду…
І  мислять  любити?!  І  мислять  молитися  Ладу?!
О  мисле  зміїна!  О  каверзна  гадино-зрадо…
Моя  ти  провино,  мій  сину…  Ой,  Леле!  Ой,  Ладо!
Моя  ти  кровино,  ти  –  небо  моє  невеселе…
Насту…  сині-сині…  у  сина…  Ой,  Ладо!  Ой,  Леле!

[b][i]«Вже  полоз  отрути  вповзає  у  чару  медову
і  зуро*  сичить  на  Чагренка,  на  княжеє  чадо,
стікає  на  мариці  меду  густа  поволока,
і  світить  супроти  Олега  свічею  свічадо…».[/i][/b]

-    Засвічу  свічу  проти  місяця  –
тихо  йду!
А  вода  по  каменю,  а  вода  по  білому  –
ще  тихіше…
Не  горить  свіча  проти  місяця  –
 тихо  йду!
А  вода  по  каменю,  а  вода  по  білому  –  
ще  тихіше…

Ходила  Обида**,  збивала  о  камені  ноги,
пристала  спочити  на  згарищі  серед  дороги,
змахнула  косою,  присипала  попелом  очі,
бо  хоче  сліпою,  бо  зрячою  більше  не  хоче.
Зобидили  люди  Обиду,  зобидили  люди,
коли  проминуться  вони,  що  з  них  буде,  що  буде?
Чи  лози  хиткі,  чи  квітки,  чи  зірки,  а  чи  древа?..
У  кого  постава  від  гадини,  в  кого  –  від  лева.
Десь  острів  Останнього  Вечора  там,  у  вираю,
збирає  вечеряти  всіх,  хто  колись  проминає,
збирає  на  трапезу  всіх  многолика  оселя,
справляє-гуляє  своє  споконвічне  воседля.
О  квіти,  о  древа,  чи  вас  хтось  людьми  пригадає!
Людино…  Минула…  Як  звуть  тебе  там,  у  вираю?
Людино…  Минула…  Що  станеться  з  тебе?
-  Не  знаю.
Я  зірка.  Я  квітка.  Я  древо.  Впізнаєш?
-  Впізна́ю.

Коли  у  вирай  оселяються  він  чи  вона,
вони  забувають  стражденні  земні  імена,
у  краю  тім  князя  і  Насті  ніхто  не  впізнає,
там  житиме  Кай,  а  поблизу  ще  житиме  Кая.
Там  сива  Обида  колись  їх  обох  поєднає:
де  втрачена  Кая,  там  затишно  буде  і  Каю.
Той  острів  смиренний,  гамірно-блаженний  вирай.
Де  Кай,  там  і  Кая.  Де  Кая,  там  Кай.
-    Кає,  обличчя  твоє  рум’яне
обрієм  стане…
-    Каю,  ти  в  усмішці  спраглого  гаю,
я  тебе  знаю!..
-    Кає,  наймення  твоє  ласкаве
вистелять  трави…
-    Каю,  ти  в  пружнім  стеблі  молочаю,
Я  тебе  знаю!..
-    Кає,  відлуння  твоє  прозоре
 згубиться  в  зорях…
-    Каю,  ти  в  дзвонах  ручного  ручаю,
 я  тебе  знаю!..

[b]ОЛЬГА[/b]

Де  Лиса  Гора  випинається  на  городищі,
Духо́ва  криниця,  а  в  неї  студена  вода.
Тут  Ольга  вслухалася  в  тишу  і  тішилась  тиші,
удруге  непраздна,  але  ще  така  молода.
І  вірила  Ольга  у  лада,  у  світ-Ярослава,
у  воя  і  стольного  мужа,  бо  все-таки  князь.
І  тільки  не  вірила  Ольга  у  зраду  й  неславу,
а  зрада  й  неслава,  як  крук,  понад  нею  знялась.
А  поки  що  Ольга  –  жона,  у  хоромах  заглавна.
Непраздна,  в  потугах  чекання  нащадків  своїх.
Дарма,  що  під  серцем  не  син,  а  донька  Ярославна.
Донька  Ярославна  –  твій  світоч  у  терні  доріг.
Вона  ще  затужить  за  Ігорем,  яко  зигзиця.
Вона  зрозуміє:  розлука  –  то  завше  біда…
Де  Лиса  Гора,  задихається  диво-криниця,
Духова  криниця,  а  в  неї  студена  вода.

[b][i]«І  покинула  Ольга  Духо́ву  криницю,
  колиску  поганськую,
і  пішла  в  наречені  до  бога,  спасенного  Йсуса:
не  клени  її  Хорсе,  відступну  сестру  Євфросинію,
а  пошли  їй  прозріння,  а  пізнє  пошли  покаяніє…».[/i][/b]

                           [i](молитва):[/i]

-  Зацькований  звіре  ночі,
в  своїй  передсмертній  агонії
яви  мені  спокій  урочий
на  муки  мої  безсонні
на  роки  мої  не  канучі
ні  в  Стікс,  ні  у  світлу  Лету,
на  душу  освячену,  прагнучу
небесного  вищого  лету.
Як  тільки  народиться  ранок,
душа  втихомириться  зранена,
і  ступить  на  батьківський  ґанок
віддалена  постать  прочанина.
О  небо,  помилуй  відступницю,
я,  мабуть,  приймаю  і  досі
мирську  суєту  –  принаду  цю
і  співи  дзвінкоголосі.
Та  вкриті  важкою  сутаною
здичілі  дороги  немощені…
Як  тільки  розсіється  ранок,
о  небо,  пошли  мені  прощення.

[b][i]«І  преставилась  Ольга,  законна  жона  Ярославова,
у  славному  граді  Володимира  Суздальського,
у  монашім  облаченні  келії  дому  обітницького,
не  простивши  супругу  перелюбства  содіяного…»
[/i][/b]
Я  –  тануча  свічка,
свічадо  померклої  пам’яті,
з  рабами-думками
і  вольного  духу  поривами.
Ось  тіло  моє.  Не  шкодуйте,
а  спалюйте.  Спалюйте!
Над  чорними  днями
І  ранками  сивими-сивими.
Я  –  тануча  свічка,
сльоза  на  розпутті  беззахисна.
Чого  ж  я  палаю
над  згарищем  і  порожнечею?
Звучить  –  не  змовкає  
рапсодія  темного  хаосу,
звучить  –  не  змовкає
рапсодія  світлого  вечора.

*      *      *

…  Колись  було  тут  місце  «Церковці».
Тепер  собі  звичайне  пасовище.
А  вітер  свище,  вітер  свище,  свище…
Ідуть  та  йдуть  на  випас  табунці.
Толочать  ґрунт.  Хіба  від  того  зло?
Скотині  б  їжу,  віру  –  до  нічого.
О  велемудре  стадо,  чи  на  бога
ти  б  проміняло  крихітне  зело?
Колись  було  тут  місце  «Церковці».
Від  каменю  –  ні  крику,  ні  огуди.
Не  винні  ж  коні,  винні  тільки  люди.
Сліпі  і  зрячі  людоньки.  Людці…

*      *      *

[b]«МАТИРСВА»,  СЕБТО  «МАТИРЕСЛАВА»…***
[/b]
Не  бий  крилом,  Матирсво  –  Птахо  Слави,
вертаєш,  певно,  з  Ірію  від  нави.
І  я  вертаю  на  сварожі  кола,
б’ючи  крихкі  дзеркальні  виднокола,  -  
усе  вертає  на  круги  своя:
це  –  видиво,  це  –  марево,  це  –  я!

Куди  летиш,  Матирсво  –  Птахо  Слави?
До  Ра-ріки,  у  день  моєї  яви,
де  Числобог  налічує  мені
купало,  ладо,  дажбо,  яро  дні…
Усе  вертає  на  круги  своя  –  
це  –  видиво,  це  –  марево,  це  –  я…

І  що  несеш,  Матирсво  –  Птахо  Слави,
літаючи  від  яви  і  до  нави:
молитву,  су́ру  питну,  чи  офіру,
чи  на  крилі  вернеш  на  Ірій  Іру?

На  видноколі  –  дзеркало  свароже.
Це  –  видиво,  це  –  марево,  це…  Боже…
 
[i]*Зурий:  архаїчне  –  суворий.
**Обида  –  у  стародавніх  слов’ян  богиня  Злої  Долі.
***Матиреслава  (Матирсва)  –  міфічна  Птаха  Слави  полеглих  предків,  персонаж    слов’янської  міфології.
[/i]
На  фото:  Макет  Стародавнього  Галича.

[i]"Галицька  елегія"/історична  поема.  -  Львів:Сполом,2013.
Увійшла  до  першої  збірки  "Деркала".  -  Львів:Каменяр,1991.

[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738286
Рубрика: Поема
дата надходження 18.06.2017
автор: Сіроманка