Ялта, затиснута з двох боків горами, притулилася до моря і дрімала, ховаючись у кам"яній пригорщі. Кришталеві вершини гір вражали своєю величчю і захищали місто від холодних вітрів.
Надія йшла пальмовою алеєю, прилухалася до розмов, але нічого цікавого не чула. Відпочиваючі купували інжир і виноград, але не за гривні, як раніше, а за російські рублі, Надія теж не втрималася і купила винограду, такого прозорого і сяючого, ніби в ньому залишилося жити літнє сонце.
Нарешті дійшла до моря. Сонце відбивалося в морі, мерехтіло і виблискувало... Білі хвильки-гребінці розчісували поверхню моря і воно шурхотіло від задоволення. Надія сіла на теплу гальку і задивилася на чудову картину створену природою.
- Я вам не закрыл море? - запитав літній чоловік, що сидів попереду.
- Та ні, море занадто велике, ви не можете його закрити, - відповіла Надія перше, що прийшло в голову і, поставила на розмові крапку. Але чоловікові хотілося поговорити. Він обернувся і знову запитав:
- А вы давно приехали?
- Ні, вчора. А сьогодні в мене день народження, - сказала Надія і розгнівалася на свій язик. Не язик, а помело, - картала подумки свій язик. Хто його просив? Язик сховався за зубами і мовчав. А чоловік аж засяяв від тієї звістки, ніби це в нього день народження, про який він забув, а йому щойно про це нагадали.
- Так это надо отметить! Давайте сходим в кафе, я угощу вас вином.
- Я не п"ю вина.
- А что вы пьете?
- Вже нічого. Все, що могла, я вже випила, - пожартувала Надія.
Але чоловік не здавався, він вирішив змінити розмову.
- Откуда приехали? Издалека?
- З Миколаєва
- Николаева? Это русский город?
- Це ж з якої радості він російський? Це українське місто!
- Да нет, Николаев - это Новороссия, - сказав чоловік і Надія почала закіпати від злості: "Ах ти ж, клятий москаль. ти бач , що верзе",. Але вона стримано запитала:
- А ви звідки?
- Я с России, с Москвы! - гордо відповів чоловік.
- А я з України, з Миколаєва! - так само гордо відповіла Надія.
- Какая Украина? Такого государства никогда и не было. Это окраина России.
В Надії пропало бажання говорити з чоловіком, вона ледве стримувала себе, щоб не послати його під три чорти. А чоловік, тим часом, продовжував:
- И Крым всегда был русским. Наш президент наведет здесь порядок.
І тут Надія не втрималася, а вона довго терпіла. Виголосила таку гнівну тираду, сила злості якої могла перевернути катер, що прямував до Ластівчиного гнізда:
- Та тут і без вас був порядок! ! взагалі, якби не ваш самий ввічливий і розумний, то я може б жила в Ялті! Х@ЛО ваш президент, так йому і передайте!
Рвучко піднялася і побігла до води. Вона так розпашілася від тієї розмови, що не відчувала холодної морської води. Хвилі почали бавитися з нею, - то кликали за собою в море, то підштовхували до берега. Роздратування поволі зникало. Надія любила плавати, вона виросла на річці. Від зелених берегів Інгулу пролягла її стежка у широкий світ. Не раз поверталася до ріки, де клубочились густі верболози, ніби бородаті чаклуни, а вночі, коли ніч купала в річці свої зорі, їй здавалося, що це жовті каченята, плавають по воді, пірнаючи у глибінь...
Набрьохавшись досхочу, Надія вирішила, що пора виходити. Трохи обсохла, одяглася і пішла на Набережну. На Набережній всі в білому, блакитному, рожевому, жовтому, туди-сюди ходили відпочиваючі. Спокійні, щасливі. Теплий морський вітер лагідно обвівав загорілі обличчя. Надія примостилася на лавочці під величезним платаном, якому певно сотні років і дивилася на море. Поруч сиділа молода пара і цілувалася, як голуби на хаті. Чайки літали над морем, вишукуючи здобич, голосно кричали. Неподалік грала музика. Вже не молода жінка кружляла під звуки вальсу. "Танцюєте... ну-ну, а наші хлопці гинуть..." Гарний Надіїн настрій раптово зник і, щоб хоч якось втамувати своє роздратування, буркнула:
- Дурні чайки.. І пішла геть, подалі від жінки, що танцювала,. від молодят, що цілувались у всіх на виду. Вона йшла по Набережній і не бачила нічого. Над головою кружляв російський гелікоптер і в грудях у Надії з"явився біль, він розростався і, здавалося, кінця йому вже ніколи не буде. Вона розуміла: це біль втрати, але ні осягнути, ані збагнути його не могла. Чому вона повинна втрачати те, що встигла полюбити? Хто посміє забрати в неї море? Оці пальми, оце дерево, якому певно сотні років? Їй хотілося закричати так, щоб почули ті, що сиділи в гелікоптері: "Ніхто, чуєте, ніхто не може забрати в мене море! Це моє море, це моя Набережна, це моя Ялта, - це частинка мого серця! Чуєте ви, злодії в законі, що уявили себе богами! Ви не можете забрати в мене МРІЮ!".
- Я їду додому, - сказала Надія сину, повернувшись з Набережної.
- Ти щаслива там, мамо?
- Так, сину, я щаслива тим, що живу на рідній землі, та все ж, частинку свого серця я залишаю тут, в Криму, у сонячній Ялті...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737608
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.06.2017
автор: korneliya