Стояла погожа осінь. Щедро світило жовтооке сонце. Воно весь час іскристо засліплювало вікно приміського поїзда і жінка то мружилася, то відверталася від нього, а потім знову, задумавшись, дивилася у вікно. Обабіч колії скільки око сягало, лежали поля, так далеко, що там, куди вони розганялися вже нічого не було й видно, лише мружився серпанок та сизів туман і в жінки від того затерпло під грудьми: у неї було таке відчуття, ніби туди, кудись, за ті поля, по єдину долю полетіла її душа. Вона дивилася у вікно зі своєї самоти, і міркувала: все живе існує тільки в парі - птиця, звір, людина... Птиця без пари гине. І звір без пари пропадає...
"А він, певно, вже чекає на мене", - промайнула думка. Який він? У нього такий ніжний і красивий голос, а які гарні слова він говорив їй по телефону. Годинами говорили, наговоритись не могли. Ще вчора їй здавалося, що вона знає про нього майже все, вірила йому, уявляла їхню першу зустріч. Їй хотілося побачити його, подивитися йому у вічі, щоб зрозуміти, відчути, що все те правда, про що він говорив. Чому ж тепер вона не впевнена у своєму рішенні зробити перший крок назустріч? Може не варто було їхати самотній жінці до чоловіка, а запросити його до себе? А що, як вона йому не сподобається?". Сумніви гризли її, як собаки, з усіх сторін. Жінка зітхнула і знову втупилася поглядом у вікно.
Поїзд ішов довго, а їй хотілося, аби він ішов ще довше, бо ніяк не могла дати ради своїм думкам, а душа була чомусь порожньою, і їй здавалося, що, чим довше він їхатиме, тим вона, ця пустка, поволеньки щезатиме і душа знову наповниться чимось хорошим, радісним, як тоді, коли почула слова: "Ти подобаєшся мені, я хочу тебе бачити і мені не важливо, як ти виглядаєш. Ти приїдеш до мене? Я чекатиму!". І вона наважилась. Вона їде до нього...
" Цікаво, куди ми підемо, в ресторан, чи кафе, а може - вечеря на двох, при свічках, це так романтично! А раптом він запропонує погуляти по місту? Таки треба було пообідати вдома. Чи думає він зараз про неї так, як вона про нього? Як він її зустріне? Якими квітами? Ну звичайно, це будуть троянди, великий букет білих троянд!"
Поїзд стишив ходу і поволі наближався до кінцевої зупинки. Серце жінки почало калатати, як церковний дзвін, вона уважно дивилася на перон. Поодинокі зустрічаючі стояли на пероні в очікуванні поїзда і серед них вона побачила його. В тім, що це він, в неї не виникло жодного сумніву. Він! Та враз гірка посмішка торкнулася її вуст. Чоловік стояв на пероні, засунувши обидві руки до кишень, і уважно спостерігав за вагонами. Нарешті поїзд зупинився. Вийшовши з вагону, жінка, опустивши очі додолу, швидко пройшла повз чоловіка і подалася до маршрутного таксі. Вона їхала на автовокзал. Жінка поверталася додому.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736720
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.06.2017
автор: korneliya