Я пам’ятаю біль падіння в небажання жити
І сором, і страшний сором за своє кохання,
Немов незрозумілу мою роль в кориді,
Де був я матадором і биком в закланні.
Я пам’ятаю терпкі пахощі моєї крові,
Яка навколо утворила краплями стогін –
Мерзотно втратив розум у мінливій ролі…
Невже я сам себе кидав на гострі роги?
Копитом бив себе, хоч мав людини ноги?
Я пам’ятаю ще, зігнула як мене мерзотність
І як мій мозок заполонив вогонь пекельний –
Падав ниць, був знищений гонор, як і гордість,
І тільки Голос казав: «Вставай, привілебний!»
І от: я стою – холодний немов вино у льоху,
Яке довго пив – як розпечений немов метал.
Дивуюсь: яка нікчема собі на втіху
Мене кинула страждати у пекло заграв?
Дивуюсь: чому Минуле досі мене таврує?
Адже я його забув і навіть всім пробачив.
Чом зрада змією навколо все мандрує?
Що, я сам із себе щось там ще не вичавив?
Так, зрозуміло: кожний з нас падає в життя боях –
Хтось тільки контужений, поранений підступно…
Слава тим, хто зміг встати, встояти на ногах,
Хто поразки переміг гречно і вселюдно!
18.05.2017
К.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735899
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.05.2017
автор: Левчишин Віктор