Хитанням маятника…

Хитання  маятника  брязкотом  гармат  із  пекла  у  математичну  тлінність  пронзаючих  днів,  
Що  обпікає  плечі,  стишуючи  крик  людський,  котрий  твочеться  варінням  душ  із  пнів!
Війнуло  з-за  кутка  багатоповерхівки:  Чорнобог  спустився  в  пізнії  лягови.  Мрячно.  Лячно.
Повизирали  з-за  вікна  надсумнії  дерева,  а  з-поза  цегляних  завалів  виліта  опир  завчасно.
Панує  зрада  навкруги,  і  в’язне  десь  смолистими  потоками  сумління;  миттєве  замертвіння...
Душі  моєї.  О  пелено  густого  моросяного  туману,  розвійся,  подружко!  Гей,  ріжки  оніміння,
Покажіться,  не  стидіться!  Ось  хутро  теє,  димчасте,  дибки  стояче,  багнюкою  полите  і  повите.
Здоров,  аріднику,  вже  дочекався!?  У  пекло  не  збираюсь,  та  тілько  в  сумі  я  за  світ  сей  потопаюсь.
Але  дарма:  іде  весна  –  зови  братів  своїх  пухненьких,  із  хвостиками  червоненько-чепурненьких:
Танок  станцюєм  за  землицю  нашу,  чарку  поведем  й  Чугайстра  голого  в  гущавині  знайдем.
А,  може,  всеє  се  мара,  і  бицівників  тих  нема?  Але  чому  душа  моя  спокійна;  танок  теж  не  ведем?

Кругами  сяйво  миготіло,  зеленоподібне,  здається,  десь  блакитне;  повіки  ледь  відкрились...
Дерева  пісеньку  співали  та  бруньки  свої  соком  напували;  світанкові  промінчики  відбились...
Вітер  першої  зорі  гуляв  тоді  межи  будинків,  а  хвилі  неба,  зрожевілі,  додолу  плинно  покотились...

Несе  мене  на  колісниці,  як  всіх  істот,  буденність  –  ся  неуловима  плинна  зверхність.
Вона  усюди  підпирає  твій  випадковий  бік,  і  прояви  її  всебічнорізні  –  то  її  упертість.
Се  може  бути  маршрутенція  проста,  що  їде  борознючи  ефір  міський,  немов  літак  і  небеса.
Ти  лиш  побач,  що  тіні  поміж  рам  тонесенького  скла  міняють  кут  падіння  і  невпинно,  неспроста!
Я  вирішив  лишень  любити  та  бачити  незнанії  пейзажі,  торкаючи  поодиноко  взором

Повсякденність.

Ось  моя  упевність!

Сонце  уклалось  на  хмарку,  гейби  дитя,  котре  сперлось  об  тин  і  нишком  всміхнулось...
Повітря  спелехатано  завіяно  ввійшло  в  легені  і  свіжо  там  вхрестилось,  пікантно  розтіклось...
Немає  віроломства,  нема  нечистих,  нема  злобливих  посіпак,  кохання  –  се  пречистий  знак!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732661
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 10.05.2017
автор: Ярослав Ячменьов