Я разом з ними помирав
Не по уявному. Насправді.
Коли біль тіло роздирав
І гній смердів на простирадлі.
Я разом з ними долю кляв
І корчився в огні гангрени.
Безруким в зуби склянку брав,
Ковтаючи питво вогненне.
Вони – товариші мої,
На покоління були старші.
Для них не скінчились бої
Під Перемоги гучні марші.
У маренні каліцьких мук,
Вони вночі так матюкались,
Що якби в пеклі був цей згук,
То звідти би чорти тікали!
Я не солдат. Та був між них
Як син потрощеної роти.
Мої – сімнадцять молодих,
А їм – за сорок п’ять коротких.
Майже щотижня хтось вмирав,
Ми їх по-братськи поминали…
І санітарки в котрий раз
Горілку в рота заливали…
Три роки з ними я конав,
Три роки ждав своєї черги…
Чи то про мене Бог не знав,
Чи викреслив із книги мертвих,
Чи то зоря мого життя
Не згасла ще на небосхилі,
Я здужав знятись для буття,
Нехай при допомозі милиць,
Хай на протезах, хай крізь біль,
Крізь параліч слизького страху…
Знаю: яка в сльозині сіль
І як то слати лихо на х**!
Зараз на сході йде війна.
На нашім сході, на Донбасі.
Калічить молодих вона,
Вбиває цвіт всієї нації.
І понівечених калік
Будуть кидати в інтернати,
Щоб потім, рази два на рік,
Про них, напівживих, згадати…
День Перемоги! Яблунь цвіт,
Тепло весни та ниють рани…
За пеленою довгих літ,
Ще чую: стогнуть ветерани.
09.05.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732572
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.05.2017
автор: dovgiy