Яблуня

Розквітала  весною  яблуня  рожевим  світанком,  укривала  габою  тонкою  гілочки  і  листочки  зелені,  милувалась  собою,  весною  стрімкою.
Лоскотав  їй  коси  бешкетник  вітер,  дзвенів  квітками  –дзвіночками,  щоб  почули  скрізь  голос  ніжний.  І  здавалося,  що  не  скінчиться  ця  гра,  бо  тішилася  їй  яблуня.
Омивали  її  дощі,  розчісували  вітри  і  ставала  вона  все  пишнішою  і  гарнішою.  Знала,  що  не  просто  скинути  її  габу  рожеву,  коси  заквітчані  не  розвіє  легенький  вітер  –  пустун.
Спадали  з  дощами  перлини  рожеві  одна  за  одною.  Відцвітали  квіти,  руйнувалась  краса.  Та  не  вся.
Та  розгнівався  вітер  на  горду  красуню,  що  так  раділа  вбранню  багатому  і  не  звертала  уваги  ні  на  що  навколо.  Налетів  дужче,  смикнув  сильніше,  тріпонув  –  сипонув…
І  обсипались  пелюстки  морем  під  ноги.  Зірвав  таки  злющий  прикрасу  втішну.  Залишилися  гілочки  порожні  і  обламані.  І  враз  такою  слабкою  стала  яблуня,  похилила  віти  зламані.
Ніщо  більше  не  могло  розворушити  знищену  красуню.  Замовкли  дзвіночки.  Скінчилась  весна,  ледь  початися  встигла.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731971
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.05.2017
автор: Траяна