Пролог
В хаті було душно. Спекотне сонце не могли пройти всередину, в царство тіні, тож просто нагрівали темряву. Робили її нестерпною. Очі швидко звикли до темряви. До заходу залишилось, ще декілька хвилин. Тоді сонце швидко йтиме за обрій лишаючи червоні плями на небі. Але це все Аксель залишив за спиною. Він зник в дверях. Вузьким коридором він безшумно прокрався в дальній кінець. Перед білими подертими дверима він зупинився: прислухався. В кімнаті чулось лише тихе приглушене бурмотіння. Аксель постояв так, всміхаючись сам собі, а тоді різко штовхнув двері.
- Що тут в нас? – неприємно протягнув він.
В кімнаті крім нього знаходилась лише одна стара жінка. Вона спокійно сиділа за столом схилившись над мискою з водою. В тій ж мисці Аксель побачив дзеркало. Навколо миски були розставлені свічки. Бабуся не звертала на нього жодної уваги. Вона продовжувала щось бубоніти під ніс. Вода стала багряного кольору. Бабуся вмочила в неї два пальці та провела собі по чолі. Тоді рука пішла вниз і червона смуга розділила її лице згори вниз.
- Я нікуди звісно не поспішаю – Аксель сів навпроти неї – але не бачу в цьому змісту.
- Інструменти роблять свою роботу не знаючи задум майстра – без тіні страху відповіла стара.
Аксель всміхнувся. Недобре посміхнувся. Всі вони в його очах так себе вели з самого початку. А потім на зміну спробам заховати страх за самовпевненістю приходила пустота. Пустота в їхніх очах.
І душах.
- Роби те, для чого прийшов – продовжила стара.
- Не боїшся?
- А чого мені боятись? Я знала це ще давно – Стара глянула йому прямісінько в очі – всі ми пішаки в задумах Його.
- Тільки Бога тут не згадуй – Аксель підвівся з-за стола – ти, перестаріле творіння Сатани. Хоч мені все одно, по великому рахунку.
- В тебе молоко на губах не висохло мене ображати – Стара не втратила ні гідності, ні терпіння – Ти робиш те, для чого з’явився на цей світ і не більше.
- Може і так.
Аксель обійшов стіл. Став в старої за спиною. Холодні руки лягли їй на чоло.
- Не пручайся, тоді буде не боляче.
- Не буду. Я шість разів тебе вже прокляла, як тільки вміла.
- На мене не діють відьомські привороти – спокійно сказав Аксель.
- Ти не один такий. А смерть передбачувати вмієш?
- Що?
- Нічого. Роби вже.
- Ти або не боїшся, або не розумієш, що станеться.
- Я вже за стара, щоб боятись…
Її голос обірвався. В кімнаті ні звідкись взялось біле світло. Мить, і кімната знову стала темною.
Аксель обережно поклав її голову на спинку крісла. Бабуся дивилась в нікуди. Її погляд не виражав ніяких емоцій. Через деякий час лицеві м’язи ослабнуть і вираз лиця стане інший. Але очі залишаться такими самими. Очі людини, з котрої висмоктали душу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730665
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.04.2017
автор: Тост