Вже кілька місяців купка воїнів тримала в своїх руках аеропорт, точніше, самий найбільший термінал його. Всі інші термінали давно були вже розбомблені. Великий, міжнародний, побудований за самими сучасними вимогами, аеропорт перетворився в руїни, в велику купу битої цегли і бетонних плит. Як мінарети стирчали догори рештки уцілілих цегляних стін. Злітні смуги були понівечені воронками від вибухів мін та снарядів. Було ясно, ні один літак тут вже не зможе приземлитися.
Аеропорт був важливим стратегічним пунктом на шляху до мільйонного обласного центру, і тому за нього велися запеклі бої. Цілими днями по аеропорту гатили гаубиці та важкі міномети. Аеропорт тоді закутувався суцільними вибухами, димом і пилюкою. Здавалося, нічого живого там вже не повинно було залишитися.
Але коли противник ішов в наступ, руїни огризалися шквальним кулеметним та мінометним вогнем, і йому приходилося відступати. Викурити звідти купку воїнів було неможливо. Під час несамовитого артилерійського вогню вони переховувалися в підземних бункерах. Запас різної зброї, боєприпасів, води та продуктів там був на рік.
Захисники аеропорту перехоплювали радіорозмови противника:
- Це не люди воюють, це якісь кіборги. Ми впевнені, що їх знищили, а вони знову відновлюються, як фантастичні роботи.
- Це нам велика честь, - сказав командир захисникам, - що нас так назвали. Будемо достойні цього. Вони перестали до нас відноситися зі зневагою. Нас вже стали не тільки боятися, але і поважати, як справжніх воїнів. Та це означає, що слід чекати ще більш дошкульного вогню і військових хитрощів.
З українських позицій і блокпостів пробратися до аеропорту можна було тільки вночі, та і то під прикриттям мінометного вогню. Цього разу пізно вночі до кіборгів пробралася група заміни, двадцять піхотинців і медсестра.
Командир швидко ознайомив заміну з бойовою обстановкою, наказав своєму заступнику ознайомити нових воїнів з особливостями ведення бою, підземними ходами і розвести їх по постам. Через годину група старих кіборгів повинна пробиратися назад до українських позицій на відпочинок.
Медсестра вправно і швидко перев’язала ранених, зробила ін’єкції. Важкопоранений був тільки один, його понесуть на носилках, ще троє були легко поранені, вони підуть самостійно. Про це вона доповіла командиру. Командир подивився на неї. Медсестра чимсь була схожа на його дочку. Суворий погляд командира потеплішав. «Відчайдушна, в саме пекло полізла. Я прохав прислати медика, але, хто міг передбачити, що вони пришлють молоденьку дівчину», - подумав він і запитав:
- Діти в тебе є?
- Так, дівчинка, - відповіла медсестра.
- Ти підеш зразу ж назад з воїнами.
- Чому? Мені сказали, що я сюди на десять днів, - здивовано спитала медсестра.
- Це наказ командира. А накази не обговорюються, а виконуються. Повтори наказ!
- Слухаюсь. Вернутися відразу назад.
- А зараз іди на пост номер п’ять, він в п’ятдесяти метрах від терміналу, там у кулеметника Андрія слід змінити перев’язку, його злегка зачепило осколком.
Командир підвів медсестру до виходу і показав їй доріжку вздовж розбитої стіни:
- Ідеш прямо до кулеметного гнізда. Тільки пригинайся, ховай голову за стіну.
Ніч була дуже темною. З незвички медсестра вдивлялася і нічого не бачила. Тоді командир взяв її за руку і привів до кулеметного гнізда.
- Андрію! Нехай перев’яже тобі рану і вертається з тобою до терміналу. Через двадцять хвилин тебе змінять на посту, - сказав командир і побіг до терміналу. Але пробігши декілька метрів, вернувся.
- Вона повертається з вами назад. Придивись за нею, ти ж змінюєшся. А якщо щось піде не так, то сам особисто проведи її до наших позицій. Вважай це і просьбою, і наказом. Не подобається мені обстановка. Щось дуже стало тихо. І зв'язок глушать.
Він пригнувся, при світлі ліхтарика написав записку і вручив її Андрію. В ній командир повідомляв, що відправляє медсестру назад в супроводженні Андрія.
- Через двадцять хвилин збір біля входу в термінал, – нагадав командир і зник у темноті.
Андрій, високий юнак, а більше не можна було нічого в темноті розгледіти, подав медсестрі руку.
- Будемо знайомі, Андрій, - сказав він. Медсестра відчула, що Андрій посміхається в темноті.
- Наташа, - відказала медсестра і потисла йому руку.
- З яких пір до нас такі молоденькі почали з’являтися? – пожартував воїн.
- З тих пір, напевно, коли такі молоденькі як ти, почали воювати, - не полізла в карман за словом Наташа.
- Ого, та тобі палець в рот не клади! – засміявся Андрій.
- Годі, вже. Показуй руку! – наказала Наташа. Вона закачала рукав, розмотала невміло зроблену пов’язку і обдивилася руку.
- Крізна рана. Але нічого страшного, хоча руці потрібен спокій. – сказала медсестра.
- Спокій нам тільки сниться, - словами пісні відповів Андрій. Медсестра скинула з себе важкий, незграбний, явно не по її розміру бронежилет, щоб не заважав працювати, і розкрила медичну сумку, яка завжди висіла на її плечі.
Передчуття досвідченого командира не обмануло. Тільки-но медсестра встигла перев’язати руку Андрія, як щось противно засвистіло у повітрі. і навкруги оглушливо, як грім, майже поряд, почали вибухати міни. Наташа злякано присіла, і затулила вуха долонями. Андрій швидко відкрив внизу кришку каналізаційного люку, яка була прямо під ними, схопив Наташу і силоміць впхнув її у люк. ЇЇ бронежилет так і лишився лежати під стіною, про нього ніколи вже було думати, добре хоча медична сумка була міцно прикріплена лямками до плеча і пояса. Наташа обома руками вчепилася за металеві сходинки. Міни стали розриватися все ближче. Тоді Андрій теж втиснувся до Наташі, і закрив зверху отвір важкою чавунною кришкою. Такий прийом не раз рятував йому життя. Міни почали рватися вже біля їхньої схованки. Осколки цокотіли як дощ по кришці, але товсту металеву кришку пробити не могли. Очевидно, його кулеметне гніздо ще раніше засікли, і тепер противник почав гасити вогневі точки.
Потім почувся гуркіт танків. По звуку Андрій визначив, що танки наближаються, неперервно стріляючи з кулеметів і гармат.
Андрій швидко відкрив кришку одного з ящиків, що лежали складені один на одному в тунелі, і схопив протитанковий гранатомет. Незважаючи на вибухи, відкрив люк і виліз назовню. В темряві ночі танки були схожі на сірі страхітливі потвори. Вони повільно наближалися. Андрій прицілився і вистрілив в одну з них. Сіра потвора закружляла на місці. «Напевно, влучив в гусеницю, підвела рука», - подумав воїн. Але башня другого танка рвучко крутнулась в бік Андрія і його жерло майже прямою наводкою виригнуло полум’ям. Снаряд розірвався біля самої цегляної стіни. Її виступи захистили Андрія від вірної загибелі. Він блискавично пірнув в отвір, не встигши навіть його закрити кришкою, і впав в тунель, до того ж осколком йому сильно розсікло долоню правої руки. З рани юшила кров. Ще два снаряди вдарили по стіні і повністю її зруйнували. Зверху посипався щебінь і на отвір впали рештки стіни. Вибратися через нього назовню вже було неможливо.
Наташа при світлі ліхтарика перев’язала Андрію руку. Попросила, щоб він поворушив пальцями. Андрій попробував, але пальці не слухалися. Наташа подумала, що, напевно, потрібно хірургічне втручання, потрібно в госпіталь.
В глибині тунелю вони чули, що гуркіт наростав, танки були вже майже поруч. Потім гуркіт почав віддалятися. Через декілька хвилин почувся страшенної сили вибух. Неначе землетрусом струсонуло землю. Задвигтіли стінки каналізаційного проходу. Було чути, як майже поряд падають з гуркотом стіни і перекриття.
– Підірвали термінал, - крикнув Андрій на вухо Наташі. Почав знову наближатися шум моторів танків. Один танк, здається, зупинився біля них. Почулися команди, з тупотом над ними пробігло багато людей.
Андрій з Наташею присіли на ящики, і дівчина злякано притислася до воїна. Андрій знову включив ліхтарик. На дні тунелю тускло виблискували під світлом ліхтарика калюжки вонючої рідоти. Він попробував зв’язатися з командиром по портативній рації, але почув тільки шум і тріскіт. Зв'язок глушили.
– Ти почекай тут, Наташо, - сказав Андрій. – Я узнаю, як там наші.
Через хвилинку він вернувся.
- Не пройти. Тунель завалений. – стривожено сказав Андрій. – Потрібно скоріш звідси вибиратися.
Вони заспішили в бік, протилежний від терміналу. Треба було відійти якомога далі. Андрій добре знав, що противник шукатиме люки і буде закидати тунелі гранатами з якимось удушливим газом.
Вони йшли довгенько. По дорозі Андрій запитав Наташу:
- Скажи, Наташо, якщо не секрет, чому раптом командир вирішив відправити тебе назад?
- Не знаю. Він якось дивно на мене дивився. Потім спитав, чи є в мене діти. Я відповіла, що в мене дівчинка. Він відразу віддав наказ, щоб я верталася.
- А скільки твоїй дитині років?
- Три роки.
- Маленьке ще.
- Так. Вона зараз у мами на селі. Батька в мене немає. Тяжко хворів і помер зовсім молодим. От зароблю грошей, куплю квартиру в місті, будемо з дочкою жити там. Моя сестра давно мене кличе до себе, вона живе у місті. Та за мамою потрібно придивлятися. Я часто до неї їжджу. Щось останнім часом хватає її серце. А свою хату вона покидати не хоче.
- А твій чоловік де працює?
- В мене немає чоловіка. Я навіть не розписана. Після дев’ятого класу поїхала в місто вчитися на медсестру. Наївна, недосвідчена. Примітив один мене, підкотив, облесний такий, робив подаруночки, клявся в коханні і все вимагав доказів мого кохання. А потім кудись зник. Це я зараз розумію, що той хто любить, ніколи не буде вимагати доказів кохання.
- Я тобі співчуваю, Наташо. Я тобі одне можу сказати, з хлопцями треба бути обережним. У багатьох спотворене ставлення до дівчат. Дівчина для таких – телиця. Відповідальності ніякої. І вірити на слово нікому ніколи не треба.
- Твоїми вустами та мед пити. І де ти був раніше, щоб мене надоумити? Краще розкажи щось про себе.
- Розповідати немає що. Нічого особливого. Я – дитбудинівський. Де мої батьки, що за батьки, ніхто не знає. Тільки кулончик на шиї залишився, як згадка, напевно, про маму. Теж після дев’ятого поступив у будівничий технікум, працював на різних будівництвах. В зону бойових дій прийшов недавно, добровольцем. Як говорив герой кінофільму «Біле сонце пустині» Верещагін: «Мені за державу прикро». Наречена у мене є. Звуть її Іриною. Брюнетка, гарна. Топ-модель. Але характер гострий, як бритва. Ну, ще що можна сказати? Дуже люблю читати. Наташа, ти замітила, чого ми з тобою один одному душу виливаємо? Мені здається, це у людей завжди так перед смертельною небезпекою.
Андрій зрідка освітлював ліхтариком тунель. Та ось дорогу їм перегородила решітка. Це був кінець тунелю. Вонюча рідина сягала їм вже по коліна. Біля решітки вгору вели металічні східці і зникали у круглому отворі. Очевидно, це був вихід до останнього люку. Андрій поліз східцями першим, Наташа за ним. Андрій попробував було лівою рукою відкрити кришку, але як не силився, не зміг. Він зліз. У світлі ліхтарика біля решітки побачив приставлений до стінки тунелю шматок товстої арматури з загостреним кінцем. «Це те, що нам потрібно», - подумав Андрій. Він вставив загострений кінець у виїмку люка, і лівою рукою, а Наташа двома руками, одночасно потягнули другий кінець арматури вниз, і кришка повільно. нехотя зрушилася з місця. Андрій натиснув плечем на неї, і посунув її вбік. На кришці була земля, яка вже встигла зарости травою. Очевидно, її давно не відкривали. Андрій, висунув голову з отвору і оглянувся.
Ще стояла навколо ніч. Небо очистилося від хмар і засяяло зорями. Недалеко світліло невелике водосховище, це був відстійник. З боку аеропорту доносився шум двигунів танків і чути було поодинокі вибухи і автоматні черги. Раптом Андрій побачив спалахи ліхтариків, почув кроки і голоси. Розтягнувшись ланцюжком по полю йшли солдати і прочісували підходи до аеропорту. Рука Андрія звично потягнулася до автомата, але тут же опустилася. Розпочати бій одному з великою кількістю противника, та ще і пораненому, це означало, загинути самому, втратити Наташу і не виконати наказ командира. Добре, він відведе її до наших і відразу повернеться назад з підкріпленням. Андрій втягнув голову в отвір і прикрив його кришкою. На щастя, земля навколо кришки густо заросла бур’яном. Промінь ліхтарика тільки сковзнув по траві і переметнувся далі. Коли солдати відійшли подалі, Андрій допоміг Наташі вибратися, і вони пригинаючись, побігли мимо валу відстійника в лісопосадку. Там вони впали на траву, і відсапуючись, Андрій сказав:
- Ще кілометра три і почнеться наша зона.
Вони перебігли ще через одне поле. Де-не-де на ньому росли соняшники. Очевидно, вони виросли з опалого насіння, так як на цьому полі давно нічого ніхто не саджав. Спустилися вниз в балочку, на дні якої протікала невеличка річечка, схожа на струмок. Вона майже вся заросла очеретом. Вони влізли у воду і позмивали з одежі прилиплий бруд. Вже починало світати. Андрій сказав:
- Далі прийдеться йти по шосе, бо земля навколо нього замінована. Але це вже наша територія. Тим не менше, тут часто бувають в засідці ворожі снайпери. Тому, Наташо, надінь мій бронежилет на всякий випадок.
І Андрій допоміг Наташі надіти бронежилет.
– А як же ти? – запитала Наташа.
- А мене куля не бере. Правда, інколи трішки осколки, - засміявся Андрій. Він не втрачав почуття гумору навіть у важких ситуаціях.
Вони обережно вибралися на шосе і заспішили по ньому. Вдалині засірів блокпост, заставлений бетонними блоками і мішками з піском. Зліва і справа нього протяглися окопи. Андрій перемовився по рації з командиром блокпосту. Стало зовсім видно. Вранішні промені сонця вже освітили зелені лісопосадки, поля, засіяні пшеницею і ячменем. Край дороги був наче застелений ніжно-фіолетовими розсипами безсмертників. Співав жайворонок. Зовсім не вірилося, що йде війна.
Андрій йшов дуже швидко і весь час підганяв Наташу. Тепер Наташа роздивилася Андрія. Як на її думку, надзвичайно вродливий юнак. Вона замітила, що Андрій весь час стривожено дивиться вгору на небо. А воно було таке мирне, голубе і гарне. Повільно по ньому пропливали білосніжні хмарки. Блокпост був вже зовсім близько, було видно, як махали звідти до них привітно руками воїни. Раптом Андрій показав на темну точку в небі і крикнув:
- Безпілотник.
В повітрі щось засвистіло. Андрій штовхнув Наташу у воронку, що була на краю дороги і впав на неї, закривши її своїм тілом. Майже в ту ж мить поряд з ними розірвався снаряд.
Стріляючи з автоматів і кулеметів солдати з блокпоста прогнали безпілотника, а гаубичними пострілами у відповідь змусили замовчати артилерію противника. Кілька воїнів підбігло до Наташі з Андрієм. Вони допомогли Наташі піднятися, слава богу, її не зачепило. А Андрій лежав недвижимо, його тіло було в декількох місцях пробито осколками, лоб розсічений, по захисній камуфляжній одежі стікала кров. Воїни на носилках обережно перенесли Андрія до блокпосту і по рації визвали вертоліт. Наташа ножем розрізала Андрієву одежу і накладала пов’язки, зупиняла кровотечу, робила протишокові ін’єкції.
Через двадцять хвилин в небі застрекотіло і, пригинаючи вітром від гвинтів верхів’я дерев, прямо на шосе біля блокпосту сів вертоліт. Не виключаючи двигуна, забрав пораненого і злетів у повітря. Наташа полетіла також.
У госпіталі Андрія відразу поклали на операційний стіл. Операція тривала дуже довго. Наташа весь цей час сиділа біля операційної і чекала. Дивлячись на білі стіни коридору, вона болісно роздумувала і задавала собі запитання, на які не могла дати відповідь. Чому молодий незнайомий їй хлопець всю дорогу її так опікав? Чому він віддав їй свій бронежилет? Чому він захистив її від осколків своїм тілом, і сам майже не загинув і залишиться, напевно, на все життя інвалідом? Він же міг стрибнути у сусідню воронку. Він же сам такий вродливий і очі в нього гарні. Вона у великому боргу перед ним.
Наташа перебирала документи Андрія, вдивлялася у фотографію його дівчини. Дійсно, витончена гарна брюнетка, але який у неї холодний погляд. На тильній стороні фотографії був напис: «Андрію від Ірини». Серед документів був невідправлений незаклеєний конверт з її адресою. Наташа подумала, що необхідно повідомити Ірину про те, що Андрія поранило. Нехай приїде, посидить біля нього. Це надасть Андрію сили і буде великим стимулом для одужання. Вона вирвала з блокноту листок, описала останні події і попрохала Ірину якомога швидше приїхати в госпіталь. Вклала аркуш у конверт, заклеїла його, і, вибігши на вулицю, кинула лист у поштову скриньку.
Нарешті операція закінчилася і її запросив до себе в кабінет хірург. Він був немолодий, вже зовсім сивуватий і виглядів дуже стомлено.
- Важка операція. Повезло хлопцю. Життєво важливі органи не зачепило. Організм, молодий і здоровий, витримав операцію, - сказав хірург, висипаючи на стіл перед Наташею п’ять осколків. – Візьми на пам'ять. Один осколок пройшов зовсім близько біля серця. Злегка зачепило диск хребта. Розірвало сухожилля лівої ноги. Буде кульгати. Шрам залишиться на лобі назавжди. Ми, звичайно, все вправили, зашили. Кілька місяців не зможе ходити, поки не відновиться функція хребта. Повне відновлення хребта залежить від послідовних, довготривалих, спеціальних процедур. Через місяць ми зобов’язані будемо його виписати. Заявку на інвалідну коляску ми подамо. Призначимо інвалідність першої групи. Це все, що я можу для вас зробити. Ти хто йому, дружина чи сестра?
- Яка різниця, хто я йому! Це грає якусь роль? Він круглий сирота, рідних у нього немає. Я буду його тут доглядати, - твердо відповіла Наташа. Хірург уважно подивився на неї і повільно промовив:
- Ну, що ж! Справа житейська.
Наташа влаштувалася в госпіталі санітаркою, а згодом ще і на пів ставки медсестрою. Весь вільний час вона сиділа біля Андрія, витирала йому пошерхлі губи мокрою марлечкою, поїла, кормила його з ложечки, прибирала біля нього. Виконувала всі процедури, які йому призначали. Коли Андрію стало легше, Наташа показала йому осколки, що витягнули з його тіла. Андрій і тут пожартував, що везе йому на осколки.
Згодом Наташа узнала, що противник таки підірвав термінал. Андрій тоді правильно це визначив. Всі кіборги загинули. Тих, що були нагорі, привалило під час вибуху, тих, що встигли сховатися в бункері, закидали гранатами. Андрій – єдиний кіборг, що залишився живим.
Через два тижні приїхала Ірина. Вона ввійшла в коридор госпіталю висока, тонка, струнка, одягнена за останнім словом моди і наповнила його тонким запахом французьких духів. На неї всі оглядалися. Ірина відразу переговорила з хірургом і зайшла в палату до Андрія. Біля його ліжка на стільчику сиділа Наташа. Побачивши Ірину, вона відразу підхопилася, запропонувала стільчик Ірині і хотіла вийти, але та жестом зупинила її. Наташа присіла на край ліжка.
В Андрія сяяли очі, непораненою лівою рукою він схопив долоню Ірини і ніжно її гладив. Ірина подивилася на бліде перев’язане обличчя Андрія і не змогла поцілувала його. Вона сказала, що була у хірурга, він її про все проінформував, що в неї зовсім ні на що немає часу, що через два дні вона в складі групи летить в Париж на представлення високої моди, і, можливо, там залишиться.
– Поправляйся, - кинула вона Андрію, і, не поцілувавши його на прощання, швидко вийшла.
Наташа побігла за нею і догнала її вже біля самого виходу.
- Ірино, - сказала вона, хвилюючись. – Будь-ласка, відміни поїздку, посидь біля Андрія. Він так потребує твоєї присутності, він буде такий радий, він швидше видужає.
Ірина зміряла її холодним поглядом і презирливо проказала:
– Це ти та сама медсестра, яку спасав Андрій? Мені хірург розповідав. А тепер настала черга тобі його спасати. - З металевим притиском вона прошипіла: - І не лізь в чуже життя, малявка! Щоб більше ніяких листів і дзвінків не було. - Потім підняла вгору тонкі брови і здивовано мовила:
- Чи може ти в нього втюрилася? В нього багато раніше дуреп влюблялося. То я його тобі дарую. Безкоштовно. Можеш не дякувати.
Ірина різко крутнулась на високих каблуках і швидко пішла геть. Наташа спантеличено повернулася назад у палату до Андрія. Його лице стало ще білішим.
– Не переживай, Андрію, - нарочито життєрадісно мовила Наташа. – Ось, побачиш, злітає у Париж, і потім обов’язково повернеться. Треба тільки мати терпіння. До такого, як ти, неможливо не повернутися.
– Ні, не повернеться. Я її добре знаю. – неприродним тремтячим голосом відповів Андрій. Він силою волі подавив у собі хвилювання, і далі вже говорив більш спокійно, тільки його непоранена рука щосили стискала край простирадла: - Що я не розумію, що у такої красуні був тимчасовим. Не трапиться кращий, зостануся, а трапиться, ну пробач, друже, стань в сторону. У неї холодний обачливий розум, ну, а я, як хлопчисько, закохався. Вона, топ-модель, яка привикла жити шикарно, привикла, щоб виконували всі її примхи, буде доглядати все життя інваліда? Та це просто смішно. Вона і приїхала сюди тільки за тим, щоб взнати, чи настільки все серйозно, і остаточно порвати всі стосунки. Ти ж знаєш, що вона спочатку завітала до хірурга, а потім до мене. Раніше в її очах я мало бачив кохання, а тепер в них зовсім його не було, хіба що трохи жалю за потраченим часом.
Наташа сиділа біля Андрія, слухаючи, дивилася на нього і думала: «Від такого гарного юнака відмовилася наречена. Ну, й туди її дорога. А мені він дуже подобається. Він такий розумний, вміє правильно аналізувати ситуацію. Він зовсім не схожий на інших хлопців. Ввічливий, тактичний. Не впадає в паніку. Відповідальний. Вміє терпіти біль. Я не чула від нього навіть стогону. А як він мене спасав? Ні, я його ніколи не залишу, я заберу його до себе, хто мені щоб не говорив, щоб мені це не коштувало».
Та біда ніколи не приходить одна. Подзвонила сестра і повідомила страшну звістку. Раптово померла мама. Наташа поїхала в рідне село на похорони.
Похорони для самих близьких і рідних, це не тільки страшна трагедія, коли ти вже майже не бачиш білого світу, коли в тебе розколюється на частини голова, і ти весь час обливаєшся гіркими сльозами, а потім настає такий стан, коли треба плакати, а ти вже не можеш, спазмами здавлює горло і ти ні звуку не можеш з себе видавити, напічкуєш себе заспокійливим і спазмолгонами.
Це ще і тяжкий труд. Незважаючи на велике горе, потрібно бігати, їздити, крутитися, домовлятися про домовину і хрест, з мужиками, щоб викопали могилу на цвинтарі, брати в районній лікарні довідку про смерть, прохати сусідів, щоб допомагали готовити обід, купувати похоронні вінки, і ще робити безліч всяких справ. Потім ледве йти, хитаючись, за домовиною, проводжаючи маму в останній шлях, не стримуючи ридання, а мама лежить в домовині, як жива. І ти плачеш, бо якщо не виплачешся зараз, потім буде ще гірше. І думаєш, як це несправедливо, що Господь забирає на той світ найкращих, безгрішних, працьовитих людей!
На другий день сусідка розповідала сестрам, що вона сиділа на лавочці біля тину, а мимо проходила їх мама, несла всього лиш пів відерця води з вуличного крану, а позаду бігла за нею Катюшка. Мама присіла поряд і сказала:
- Щось мені дуже важко стало. Відпочину трішки.
І раптом похилилась. Я до неї. Кажу, Уляно, Уляно, що з тобою? Вона не відповідає. Збіглися сусіди, визвали фершалку. Та послухала серце, і розвела руками. Але зробила укол. Повезли в район. Там лише підтвердили: зупинка серця. Отак, була людина, нема людини, царство їй небесне! Сусідка перехрестилася.
Перед від’їздом з села, Олена, Наташчина сестра, розсудила просто і мудро:
- Катюшку я тимчасово забираю до себе, поки ти владнаєш свої справи. Будинок продаємо і купляємо тобі, Наташо, кімнатку в комуналці, я вже давно намітила одну, внесла заставу. Той будинок недалеко від мого, то будемо поряд жити. Роботу тобі підшукаємо. Катюшку в дитячий садочок оформимо. Якось будемо жити. А там, як бог дасть.
Наташа обняла сестру, поцілувала її і сказала: - Оленко! Я не знаю як тобі дякувати, ти в мене золото. - Але потім зітхнула: - Тільки знаєш, я не одна.
- Ти що, знайшла собі чоловіка? – здивовано запитала Олена.
- Вважай, що так. І Наташа розповіла все про Андрія, і що вона забере його з собою обов’язково.
Олена побагровіла: - Що ти собі думаєш? Ти навішала вже маля на себе, та ще і інваліда хочеш? Один раз обпеклася, та ще другий раз хочеш? Ти ж собі вкінець життя зіпсуєш! Я впевнена, ти собі ще нормального чоловіка зможеш знайти. Митю, скажи їй ти, бо я вже не можу.
Дмитро, Оленин чоловік, повністю підтримував свою дружину:
– Справді, Наташо. Треба ж слухатися старшу сестру. Вона тобі бажає лише добра.
- Я вас усіх дуже люблю, мої рідні. Але своє життя я будуватиму так, як вважатиму за потрібне. – відрізала Наташа.
- Ну, то як знаєш. Ми тебе попередили. Щоб потім ти не жалкувала., - ображено відповіла Олена. Вона знала, що Наташчин характер не перепреш і більше нічого не говорила.
Пробіг місяць, Андрія виписали з госпіталю. Наташа тоном, що не допускав ніякого заперечення, сказала йому:
- Я забираю тебе з собою.
Андрій відповідав їй точно так як Олена:
- Я, звичайно, радий. Але ти добре подумала? У тебе ж все життя попереду. Це ти зразу так, поки молода, на хвилі емоцій. А потім тобі все надокучить. І зі мною возитися, і побутові нелади.
- Я дуже добре подумала, і давно все для себе вирішила. Я добре пам’ятаю, як ти мене рятував. Я ніколи собі не простила б, якщо залишила б тебе в будинку інвалідів. Це треба бути останньою тварюкою.
Кімнатку в комуналці Наташа розділила занавісками на три частини. В першій частині розмістилася Наташа з Катюшою. Там були невеличкий розкладний диванчик, ліжечко для Катюші, невеличкий столик з шухлядами, дзеркало над ним і шафа для одягу. Друга частина служила одночасно вітальнею і їдальнею. В ній посередині стояв тільки столик з чотирма стільчиками. В третій частині жив Андрій. Тут була канапа, на якій він лежав та інвалідна коляска.
Маленька Катюша, викапана друга Наташа, настільки вона була на неї схожа, побачивши Андрія, підійшла до нього і запитала:
- Ти мій тато?
- Так, я твій тато, - відповів, ніяково посміхаючись Андрій. Наташа, слухаючи цю розмову, похитала головою, але нічого не сказала, хоча ця відповідь для неї була дуже приємною.
Наташа влаштувалася медсестрою в лікарні, Катюшу віддала в дитсадок. Наполегливо виконувала всі настанови лікарів відносно Андрія, масажі, уколи, розтирання, таблетки. Рани зажили, але ще боліла спина, та на ноги не міг зводитися, вони боліли та терпли.
Сусідка по комуналці, Ольга, молода, весела, товариська, повненька дівчина, відразу прибігла до них знайомитися, поцілувала, підняла й підкинула вгору Катюшу, розпитала, що болить у Андрія. Коли вона почула, що спина і ноги, відразу сказала:
- Це, напевно, диски хребта зрушені з місця.
- Ми багато разів робили знімки. Нічого не виявлено, - відповіла Наташа.
- А воно не завжди може показати. Бувають такі випадки, що ні лікарі, ні апаратура нічого не можуть сказати, прищемило десь злегка нерв, і все.
- А звідки це ти знаєш?
- У нас в селі, звідки я родом, живе один знахар, він вправляє людям хребці. Буває, один чоловік різко піднімає важкий мішок і зрушує собі спину, другий падає з горища, третього коняка копитом вдарить, четвертий на рівному місці посковзнеться і падає, травмуючи хребет. О, скільки різних випадків буває.
Наташа задумалася: «Потопаючий хапається за соломинку. Треба все випробувати, а раптом на щось натрапимо.»
Через декілька днів вона з Ольгою повезли Андрія в село до знахаря. Тільки Ольга потребувала, щоб Андрій надів військову форму.
– Для чого? – здивувалася Наташа.
– Там узнаєш.
І дійсно, коли вони приїхали в село, біля будинку знахаря була довжелезна черга. Деякі говорили, що по декілька днів чекають.
– Почекайте мене тут, - сказала Ольга і зникла в будинку. Через декілька хвилин вона вийшла і сказала:
- Вези його сюди.
Наташа підкотила коляску, і разом з Ольгою ввела Андрія всередину. Людям Ольга пояснила, що цей юнак з фронту, що дід Афанасій дозволив його пропустити без черги. Люди в черзі зашуміли, що вони, звичайно, не проти, бо людина на війні поранена.
Дід Афанасій, з довгою білою бородою, колишній фельдшер, сидів біля плоскої канапи. На неї поклали Андрія. Чутливі довгі пальці знахаря забігали по хребту Андрія, як пальці знаменитого музиканта по клавішам рояля. При цьому дід бурмотав якісь нерозбірливі слова. Раптом пальці його лівої руки зупинились біля однієї точки, і ребром правої долоні дід Афанасій акцентовано вдарив по цій точці. Андрій ойкнув від різкої болі. Знахар задоволено підвів голову.
– На все воля божа, - прорік він. Брати гроші за маніпуляцію дід Афанасій категорично відмовився.
– Я бачив шрами на його тілі. Він уже сповна заплатив нам усім. Ідіть з миром діти і будьте здорові.
Коли вони вийшли, Наташа сказала:
- Дивний дід. Він неначе чаклун з казки.
- Так, дивний. – відповіла Ольга. - Такі, як він рідкість, а, можливо, таких і зовсім немає. Він побудував у селі школу, церкву, лікарню, асфальтову дорогу. Він весь час говорить, що гроші з собою на той світ не забере, він їх залишить у селі. І таки лишає.
Неймовірно, але знахар допоміг. Буває ж таке. З кожним днем Андрію ставало легше. Все менше боліла спина, все менше боліли і терпли ноги. Він уже міг самостійно робити кілька кроків. І чим більше він видужував, тим більше він відчував спрагу до знань, до літератури. Андрій почав багато читати. Наташа не встигала носити йому з бібліотеки книги. Він перечитав майже всю класику вітчизняної і зарубіжної літератури, майже всі шедеври сучасної літератури. Особливо йому подобалися твори Паустовського.
Багато разів перечитував Тараса Шевченка. Яка людина! Він міг би жити, розкошувати. Його талантів на себе сповна вистачило б. А, ні. Не міг він спокійно дивитися на рабське життя простих людей. Як Прометей, вибрав мученицьке життя. На каторгу пішов із-за них. Писав, неначе дивлячись на сотні років вперед:
«Ми в раї пекло розвели.»
А в поемі «Сон», як він сказав:
«Та отечество так любить,
Так за ним бідує,
Так із його сердешного,
Кров, як воду точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята: «Нехай, каже,
Може так і треба».
А Іван Франко? Скільки років назад жив, а написав неначе про його Ірину:
«Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько – колюче терня?
Чом твої устонька – тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?»
Андрій заставив Катюшу вивчити вірш Павла Тичини «А я у гай ходила», і з задоволенням слухав, як вона, стоячи вечором біля столу у вітальні, злегка гаркавлячи, співуче, протяжно декламувала Наташі:
«А я у гай ходила
По квітку ось яку!
А там дерева - люлі.
І все отак зозулі:
Ку-ку! Ку-ку!»
Наташа слухала Катюшку і сяючими очима дивилася на Андрія.
Кілька разів Андрій перечитував «Мартіна Ідена» Джека Лондона. І кожен раз роман потрясав його. «Яка сила волі, духу, яка мужність в людини. Яка спрага до знань, яке бажання вибитися в люди. Мартін Іден був же спочатку простою людиною. А яких досяг висот! Чому ми не можемо так? Що нам не вистачає?» - болісно думав Андрій.
Він став аналізувати своє життя і прийшов до думки, що вже згаяв багато дорогоцінного часу. В школі він майже не вчив уроки, слухав лише те, що йому було цікаве, в технікумі теж вчився абияк, виїжджаючи на своїх здібностях. Потім перебивався на всяких роботах, жив сьогоднішнім днем, зовсім не задумуючись про майбутнє. Жив в робочому гуртожитку, сидів з хлопцями вечорами в барі, відвідував дискотеки, одним словом прожигав життя. Познайомився з Іриною на показі моди, зачарувала вона його своїми чорними жагучими очима, став на неї втрачати майже всі зароблені гроші.
Багато Андрій передумав, лежачи на лікарняному ліжку. Доля в одну мить перевернула його життя. До минулого повернутися неможливо, хоча б тому, що він майже інвалід. Наречену він втратив. Отже, потрібно починати нове життя. Але як? Крім цього, йому було дуже незручно висіти на шиї у Наташі. Звичайно, Наташа йому подобається, вона гарна дівчина. А як вона про нього піклується! Таку ще пошукати треба. Та чи зможе він коли-небудь їй віддячити?
Андрій завів для себе жорсткий розпорядок дня. Вставав о п’ятій годині ранку. Тихенько ковиляв у душ, щоб не розбудити Наташу. Виконував лікувальну гімнастику, готував дівчатам сніданок. Одівав Катюшу. Проводжав своїх дівчат до дверей, на прощання їх цілував і сідав за старенький ноутбук, який йому купила на ринку Наташа. На новий у них грошей не було.
Ще під час читання книг, особливо поезії, у нього появилася необхідність виразити , виплеснути назовню свої думки і переживання в стислій віршованій формі. Він писав вірші спочатку на папері, виправляв їх, перекреслював строчки і зверху надписував нові, збоку надписував римовані слова, звідки вибирав потрібну риму, на цій же сторінці швидко писав думки, що приходили в голову під час написання віршів. Потім друкував їх на комп'ютері.
Він поставив собі за принцип, писати тільки українською мовою. Приходилося весь час перевіряти в словнику сумнівні слова, чи не русизми. Ні, він зовсім не проти російської мови, це велика розвинена могутня мова. Чим більше мов ми знаємо, вважав він, тим краще. Але він хотів, щоб його рідна українська мова теж стала такою ж розвиненою і могутньою. Андрій часто не міг висловити свою думку з усіма невловимими відтінками на українській мові, русизми були в нього в крові. Він думав, що потрібно збагачувати українську мову новими словами з життя, не боятися вводити побільше синонімів і нових слів з інших мов.
Водночас він відчув гостру потребу вчитися. Він позабував вже те, що і знав: як правильно писати деякі слова, де ставити лапки́, ко́му, як вводити пряму мову. Але це ще були дрібниці. Він відчував брак і загальних знань і спеціальних. Він розумів, для того щоб добитися чого-небудь в житті, він повинен бути в першу чергу високоосвіченим, високоінтелектуальним. А для цього потрібна вища освіта.
Андрій вирішив поступати на філологічний факультет державного університету, звичайно на заочне відділення, так як він ще ледве ходив. Заодно умовив Наташу поступати на заочне відділення фармацевтичного факультету медичного університету.
Тепер кожен день для них став напруженим. До екзаменів залишалося півроку, потрібно було ретельно готуватися. Андрій чітко розподілив на кожен день об’єм знань, який вони повинні були вивчити. Крім цього завів спеціальну систему повторення вивченого, щоб не забувалося. Наташі прийшлося тяжче, вона цілий день була на роботі, і тільки, майже вечором, забравши дитину з дитсадка, приїжджала додому. Їй прийшлося в лікарні між процедурами зубрити матеріал. Вільного часу абсолютно не було. Виручало лише те, що Наташа вчилася в школі і в медучилищі старанно, майже на відмінно, і тому швидко і легко відновлювала набуті знання в пам’яті.
Коли дівчата приїжджали додому, їх вже чекала вечеря, яку готував Андрій. Під час вечері Андрій читав їм свої вірші, розповідав анекдоти, жартував. Всі сміялися, і мала Катюша теж, хоча нічого не розуміла. Після вечері Наташа часто від втоми прямо звалювалася спати. Андрій ще возився з Катюшею, читав з нею книжечки, грався і потім теж вкладав її спати.
Коли вони поступили у вузи, привітати їх з величезним тортом і пляшкою сухого вина прийшла Ольга. Піднімаючи тост, вона весело сказала:
- За вас, друзі! Заздрю вам по доброму. Ви, знаєте, а я би так не змогла. Якщо витримаєте, виб’єтеся в люди.
- Давай з нами, - пропонувала Наташа.
- Ні, вибачайте, але я не до навчання. Я з глузду поки-що не з’їхала, - сміялася Ольга.
Ольга неначе у воду дивилася. Почалися ще напруженіші, ще тяжчі дні. Потрібно було проробляти незнайомий матеріал, бувати на установочних сесіях, виконувати контрольні, здавати екзамени, а Наташі ще і працювати. Порою Наташа так стомлювалася, так все їй набридало, що вона подумувала все кинути до бісів собачих. Але дома, дивлячись у гарні Андрієві очі, до неї неначе перетікала його невгомонна енергія, і тоді у неї відлягало від серця, і вона знову поринала у цю жорстку щоденну круговерть.
Але тяжко працювати, це ще було півбіди. Найбільше по них била нестача грошей. Їх рішуче на все не вистачало. Потрібно було заплатити за комунальні, за дитсадок, за ліки для Андрія, за продукти. Велику частину грошей пожирали вузи. Пільги, які отримував Андрій, як учасник бойових дій, справу не врятовували. А оббивати пороги воєнкомату та державних установ він не хотів. «Країні і без мене важко,» - говорив Андрій Наташі.
Інколи, зустрічаючись з Наташею і вислуховуючи її скарги, сестра Олена говорила:
- Я тебе попереджувала, я ж тебе попереджувала.
Але дивлячись на змарніле обличчя Наташі, і згадуючи маму, непомітно сувала їй в карман трохи грошей. Коли Олена з Дмитром приїжджали з села, де вони на вихідних працювали на горо́ді, вони обов’язково притаскували Наташі важку сумку з овочами.
Андрій ходив тільки у своєму камуфляжному одязі, Наташа доношувала той одяг, що був у неї раніше, а Катюші сестра Олена віддавала платтячка, колготки, взуття, з яких виростала її дочка.
Андрій і Наташа помітно схудли. Дивлячись на них, сусідка Ольга з жалем хитала головою, потім дістала два, майже зовсім нових плаття, в які вона вже не влізала, і перешила їх на Наташу. Наташі плаття дуже личили.
– Носи, і згадуй добру Олю! – сміялася Ольга. Наташа обнімала і цілувала свою сусідку.
Андрій весь час думав, де дістати грошей. Він почав посилати свої вірші у різні газети і журнали. Але йому приходила часто така відповідь: «Ваші вірші нам дуже сподобалися, але на жаль, надрукувати ми їх не зможемо», а іноді не приходило зовсім ніякої відповіді. Бувало зрідка друкували якийсь віршик, та гонорару не було ніякого. Журнали та газети були бідними і ледве самі трималися на плаву. Їх мало хто з людей виписував і купляв.
Тоді Андрій почав писати оповідання. Він описував немало цікавих історій зі свого трудового життя, з життя міста. Писав пригодницькі і фантастичні оповідання, описував подорожі в нетрях Амазонки, подорожі на космічних кораблях до Марсу, Місяця, Венери. Розсилав їх по всім журналам. Але реакції були аналогічними. Інколи якийсь журнал друкував якесь одне оповідання, приходив гонорарчик, такий маленький, що навіть соромно про нього комусь було сказати.
Тоді він подумав, можливо, за книги будуть платити, як годиться. Він зібрав всі свої вірші і помістив їх у товстеньку збірку під назвою «Я люблю тебе». Із оповідань він утворив чотири солідні збірки «Моє місто», «Космічні подорожі», «У нетрях Амазонки», «Шукачі скарбів». Розіслав їх по видавництвам. Невдовзі з усіх редакцій прийшли майже однакові відписи: «Доброго дня, Андрію. Щиро вдячні Вам за надіслані твори. Дякуємо Вам за творчість і увагу до нашого видавництва. У разі публікації ми з Вами обов'язково зв'яжемось. З повагою, редакція…»
Чекати Андрій не міг. І тут він раптом згадав, що колись, чи то по телебаченню, чи то по радіо, чи то десь читав, що одна дівчина говорила хлопцю, який теж писав, що коли його книга потрапить на очі режисеру з Голівуду, і поставлять по книзі фільм, то мільйон йому буде забезпечено.
Звичайно, це могло бути і неправдою, мільйон – це занадто багато. Але коли справді заплатять, то немало. Андрій загорівся, це те, що йому потрібно, це те, що він зможе зробити. Потрібно тільки написати книгу і сценарій по книзі. Але і книга, і сценарій повинні бути на англійській мові. Звичайно, можна дати перекласти книгу професійному перекладачеві. Та грошей же нема. І до того ж бувають такі нюанси, що навіть досвідчений перекладач не в змозі відтворити їх, а тільки автор. І Андрій зрозумів, що паралельно з написанням книги він повинен досконало оволодіти англійською мовою.
Про книгу Андрій Наташі нічого не сказав. Але про те, що їм необхідно на високому рівні оволодіти англійською мовою, він з запалом почав переконувати Наташу. Наташа, почувши про чергове навантаження на свою бідну голову, вскипіла всередині себе і тільки-но хотіла гнівно виплеснути весь свій, накопичений місяцями, протест проти розумового насилля назовню, але знову, як і кожен раз, подивившись в рідні Андрієві очі, і побачивши в них віру, жагу, сяюче немислиме бажання добитися кращого життя, стрималася.
Наташа знову, за вказівкою Андрія, дістала словники, граматику, посібники для вивчення англійської мови, купила на ринку електронний тренажер-розмовник. Андрій знову розписав уроки для вивчення англійської мови на кожен день, на листках паперу писав нові слова і коротенькі правила і вивішував листки у вітальні, спальнях, на кухні. Кожного тижня у них була певна тема для розмови у кімнаті, наприклад, дитсадок, лікарня, вулиця, кімната, місто, сім’я і так далі. Віталися, розмовляли дома тільки англійською мовою з правильною вимовою, в чому дуже допомагав електронний тренажер. З Катюшею Андрій окремо займався англійською. Олена, бачачи чергові дивацтва своїх сусідів, слухаючи, як Катюшка вітається вранці з нею:
- Гут монінг, леді Оля! - сміялася так, що аж за боки бралася. Потім її цілувала і говорила:
- Я вже леді? Ах, ти ж щастя моє маленьке!
Андрій пропонував Олені зайнятися англійською теж разом з ними, на що вона знову пирхала сміхом:
- Я в школі ледве рідну вивчала, а ви хочете, щоб я з вами ще чиєюсь шпікала.
Андрій з жаром взявся за написання роману. Тему він давно вже вибрав для себе. Це буде роман про його життя, про бойові дії на Сході. Він опише захисників аеропорту. Він не один місяць захищав аеропорт, він пам’ятає кожен бойовий день, він бачив все своїми очима. Він на собі відчув, як рвуться поруч міни і снаряди, горить напалм, горить земля під тобою, а ти не повинен сходити з бойового посту, бо зійдеш, значить підведеш своїх товаришів, які на тебе надіються, в тобі впевнені, що ти не злякаєшся, не збіжиш, бо противник відразу опиниться рядом і закидає гранатами. По свисту міни, чи снаряду, ти вже навчився визначати, чи на тебе летить снаряд, чи розірветься поряд, чи десь в стороні. Тоді ти ховаєшся під металеву кришку, і тільки-но снаряд пролітає, ти знову стріляєш з кулемета по всьому, що рухається на позиції противника. В цю мить в голові жодної думки, крім жорстокого закону війни: «Якщо не ти його, то він тебе!»
Він опише свого командира. Вже немолода людина, поговорювали, що він пройшов Афганістан. Від нього віяло незворушним спокоєм і впевненістю, що мимоволі передавалося воїнам. Авторитет його був непорушним. Воїни його поважали і любили. Він ніколи не кричав, накази віддавав тихо, і вони виконувалися беззаперечно. Він все робив для того, щоб зберегти життя воїну, і це всі бачили. Він організував оборону головного терміналу так, що засікти кулемет чи міномет було майже неможливо, воїни перебігали з одного укриття в інше, від однієї вогневої точки до іншої по підземним переходам. Зброю і боєприпаси вони не переносили, на новій вогневій точці все було заготовлено наперед. Вогнева точка являла собою дот, збудований з бетонних блоків. Внизу, під товстою металічною кришкою, підземний хід, проритий до бункерів. За невразливість противник воїнів, захисників аеропорту, назвав кіборгами.
Він опише своїх кіборгів. Кожен являв собою яскраву неординарну особистість. Взяти хоча б Любомира, він родом з однієї з західних областей, працював ковалем в кузні. Рідкісна професію. Велетень, він переносив міномет так само легко, як Андрій свій кулемет. Мовчазний, з нього слова не витягнеш. Але якщо вже коли щось скаже, то як припечатає. На посту завжди тихенько співав пісню:
«Вівці, мої вівці,
Вівці та й отари.
Хто ж вас буде пасти,
як мене не стане?
Гей, гей, гей!
Ду-ду-ду-ду-ду.
Як мене не стане. Гей.»
В дні затишшя, виставивши тільки основні пости, вони збиралися разом в одному приміщенні, варили картоплю в «мундирах», їли, макаючи її в сіль і соняшникове масло, обпікалися, дмухали на картоплю і завзято спорили, якою повинна бути Україна. Розповідали різні історії зі свого життя, хто де буде працювати після демобілізації, які в кого сім’ї, показували фотографії.
Він обов’язково напише про одного кіборга, якому командир дав наказ відвести медсестру до своїх позицій, і воїн довів її, і тільки-но хотів вже повернутися назад, як тут його накрило снарядом.
Уже в госпіталі воїн узнав, що всі його побратими загинули, він єдиний залишився в живих. Його стали називати «останнім кіборгом». Яке б життя не було важким, він не повинен здаватися, він не повинен проявляти слабість духу, адже він кіборг. Він повинен з честю носити це звання і добитися достойного життя.
Він пов’яже роман з політичною обстановкою в країні, в Європі, у світі, переплете його з історичною давниною України, з визвольною боротьбою козаків. І назве він свій роман «Останній кіборг».
Пройшло, ні пробігло три роки. Андрій став нормально ходити, лише, як попереджував хірург, майже непомітно прикульгував на ліву ногу. Він брався за будь-яку мілку роботу, яку міг виконати. Допомагав виконувати заочникам контрольні, брав додому переклади з англійської. А отримавши, ці, як він їх називав «ліві гроші», він потрясав кредитками перед дівчатами, і захоплено кричав:
- Катюшо! В цю неділю йдемо в парк розваг.
Катюша від радості підстрибувала і пищала. Зазвичай, вони йшли в парк Шевченка, платили сто гривень за колесо огляду, сідали у крісла в кабінці, пристібалися. Колесо починало рухатися, і вони повільно піднімалися на космічну висоту. У Катюшки завмирало серце, вона притискувалася до Андрія. На самій верхній точці, з висоти пташиного польоту, неначе з літака, перед ними зліва розкривалася захоплююча панорама рідного міста. Здавалося, вони бачать все місто, оповите парками, перед собою, як на долоні. Зверху місто вигляділо неймовірно гарним: білі казкові палаци серед зелених садів. А справа розстилалася блакить безмежного моря.
Після колеса огляду вони йшли на автодром, і Катюша вже без Андрія сідала за руль електромобіля, і чотири хвилини мчалася по автодрому і виробляла чудернацькі викрутаси.
В кінці атракціону Андрій купляв дівчинці солодку вату і морозиво, і вони поверталися додому веселі і щасливі.
Наташа з ними не ходила, в цей день вона відсипалася вволю і готовила обід своїм, як вона називала жартома, двом дітям.
Далеко не завжди у Андрія були гроші на парк розваг. Тоді вони з Катюшею просто гуляли вулицями міста і обдивлялися визначні його пам’ятки. Вони відпочивали на лавочці в сквері на Приморському бульварі в тіні велетенських платанів і Андрій розповідав дівчинці історію міста. Потім вони йшли далі. Задравши голову, Катюша кілька разів обходила пам’ятник Дюку де Рішельє, і все запитувала Андрія, що він в руці тримав раніше. Вони приходили до знаменитих Потьомкінських сходів. Андрій сідав на верхню сходинку і терпеливо чекав, поки Катюша спуститься вниз, рахуючи сходинки, і підніметься знову нагору.
Дома Андрій прочитав Катюші казку Костянтина Паустовського «Сталеве кільце». Наташа, яка поралась у спальні, не витримала, присіла на стільчику, і з великою цікавістю теж вислухала казку. Андрій розказав, що знаменитий письменник Паустовський жив у їх місті два роки і написав про нього книгу «Час великих очікувань». І вирішили вони з Катюшею пройтися стежинками, якими колись ходив дядя Костя.
В наступну неділю вони сіли у трамвайчик і приїхали до Чорноморської вулиці. Вона була зовсім недовгою, її можна було пройти за декілька хвилин. Але вона залишається і до сих пір самою живописною в світі. Як і в ті часи, тут можна було чути шелест старих білих акацій, на своєму обличчі відчути свіже віяння моря, побачити темно-зелений плющ на огорожах. Справа на Чорноморську вулицю виходили старовинні провулки, Обсерваторний, Стурдзовський, Батарейний. Будинки в них ховалися в гущавині зелених дерев. Зліва тягнувся глибокий обрив над морем.
До сих пір на вулиці росли старезні каштани, і Андрій розповідав Катюші, що по стуку дозрілих плодів каштанів об тротуар дядя Костя визначав силу вітру.
Вони стали на край обриву. Звідси відкривався чудовий вид на спокійне голубіюче море, яке губилося в туманній димці. Тільки не видно було із-за насаджених дерев і забудов, заповнених відпочиваючими пляжів Ланжерону і Аркадії. А раніше там було безлюдно, і на берег після шторму часто викидало зірвані з якорів плавучі міни.
Побували вони з Катюшею і в музеї Паустовського. Андрій зовсім недавно зі здивуванням узнав, що в місті існує музей Паустовського. Біля входу в музей стояв, опершись об стінку, якір з ланцюгами і корабельними канатами. Лежала купа принесених з берега моря круглих валунів. Музей являв собою дві затишні і задушевні кімнати. Андрій пильно вдивлявся в пожовтілі газети зі статтями великого письменника, а Катюшу зацікавила стара друкарська машинка і старовинний морський компас.
Потім, показуючи на рятувальний круг з написом «Димитрій», Андрій розповідав Катюші, що на цьому старому пароплаві письменник добирався до Криму, і вони попали в жорстокий льодовий шторм в одинадцять балів, і ледь не затонули. «Димитрій» скрипів по швам, велетенські хвилі переливалися через палубу, здавалося корабель ось-ось розвалиться на частини. Мішечники, які пливли теж на цьому пароплаві, вили від страху і прощалися з життям. Тільки, завдяки досвідченому старому капітану, пароплаву ледве вдалося вибратися зі шторму.
Двірницької, в якій жив Паустовський, вже давно не існувало, як і маргариток, які були посаджені навколо неї. Андрій подумав, що добре б було, якби в кімнаті музею стояв би ще стелаж з німецькими книгами по економіці на готичному шрифті, і щоб вони виділяли такий же гострий запах лізола і гвоздики, як і в ті часи, і щоб стояли на ньому всі вісімдесят шість томів енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона. Письменник зачитувався ними, і, напевно, звідси була причина його енциклопедичних знань, які йому так допомагали і в написанні книг, і в написанні статей.
Андрій з Катюшею продовжували бувати в місцях, які любив письменник. Цього разу вони проїхалися вулицею «Дача Ковалевського», трамвайчиком добралися навіть до Шістнадцятої станції Великого фонтану. Хотіли знайти місце, де раніше височіла вежа Ковалевського, але ніхто не міг його показати. Все забудувалося так, що, напевно, і сам письменник не зміг би його відшукати.
Тоді вони пролізли вузьким проходом між високими бетонними парканами, злізли по крутим східцям до моря, сіли під обривом. Море, як завжди, було прекрасне. Пінясті хвилі з шумом накочувалися одна за одною на берег. Андрій став розповідати Катюші, що десь тут, колись, дядя Костя прожив на залишеній дачі цілий місяць. Товариш дяді Кості попрохав його придивитися за своєю шестирічною дочкою Кірою, бо мама її захворіла висипним тифом. І почалися для дяді Кості страхітливі дні. Він боявся, щоб дівчинка не впала з обриву і не розбилася. Вкривав її вночі єдиною своєю зношеною курткою, щоб вона не простудилася. Але саме страшне було те, що в нього з продуктів на цілий місяць був тільки один шматок хліба. І купити нічого він не міг, бо грошей не було, і обміняти ні на що. Вони робили з голубого слизького глею мило, і ходили до рибалок продавати його, але ті тільки сміялися. Тільки одна рибачка Клариса, вислухавши історію про Кіру, винесла їм в старій корзинці помідор, баклажанів і дві великі грони винограду.
Іншого разу дядя Костя з Кірою йшли цілий день степом під палючим сонцем до млина, щоб обміняти свою єдину англійську сорочку на муку. Там стара сердобольна жінка дала їм мішечок муки. Дядя Костя став стягувати через голову сорочку, але жінка відмовилась. Сказала, що вони не обідніють, а коли появляться гроші, тоді і віддасте. Дядя Костя обняв жінку і поцілував їй руку.
Але як дядя Костя з Кірою не економили продукти, рано чи пізно вони закінчувалися. І от настав день, коли їсти було нічого і вони вже другий день голодували. В дяді Кості холоділо все в середині, коли він дивився на бліду Кіру. І цей великий страх за життя дівчинки примусив дядю Костю йти красти помідори. Дядя Костя ніколи не був крадієм, ніколи нічого не крав і не вмів це робити. Коли вночі із-за своєї короткозорості він спіткнувся на городі, то старий сторож, на прізвисько Будка-Халабудка, всадив йому з рушниці нижче лопаток в спину заряд брудної куяльницької солі. Потім сторож був настільки пригнічений своїм влучним пострілом, що довго пробачався і подарував дяді Кості кошик добірних червоних помідор.
Від голоду вони з Кірою були врятовані, але дяді Кості прийшлося довго вимочувати ранки джерельною водою, тому що біль була пекельна.
- Бачиш, Катюшо, яке раніше було життя важке. В людей не було навіть шматочка хліба. А тепер і хліб є, і до хліба є, а люди все чимсь незадоволені, все хочуть чогось більшого. – говорив Андрій. А потім повільно, задумливо продовжив:
- Яка наша земля багата, розпорядитися б нею вміло.
Катюша потім довго ходила по піску, збирала ракушки і різнокольорову гальку. Побачивши маленького крабика, який ліз у море, погналася за ним. Але хвиля, яка накотилася, ледве не збила її з ніг. Тоді вона втекла до Андрія, довго роздивлялася його кулончик і сказала:
- У тебе кулончик – справжня ракушка, тільки якісь букви видряпані. Твоя ракушка мені так подобається, вона несхожа на інші. Давай пограємо в гру, ти мій кулончик трішки поносиш, а я твій.
- Добре, голубочка, - засміявся Андрій. Він зняв свій кулончик і надів його Катюші на шию. А її кулончик заховав собі в карман, бо він йому на шию не налізав, і сказав:
– Катюша, збирайся. На сьогодні досить мандрівок. Вже пізно. Пора додому.
Андрій продовжував напружено працювати над романом «Останній кіборг». Він придирливо відносився до кожного речення, ретельно виробляв свій власний стиль, манеру викладення матеріалу. Добивався майстерності в описах образів героїв, зображення пейзажів, ведення діалогів. Часто переробляв цілі розділи.
Нарешті роман був написаний. Андрій розіслав його по різним видавництвам, навіть в Канаду, США, Німеччину. Послав роман і відомим американським режисерам.
Як подув вітру, промайнуло ще три роки. За ці роки Андрій написав ще дві повісті. Він і Наташа закінчили свої вузи, Наташа, до того ж, ще і на червоний диплом. За традицією вітати їх з великим тортом і пляшкою все того ж сухого вина прийшла сусідка Ольга. Та вже не сама, а з чоловіком та дворічною дитиною. Ольга залишалася, як і шість років назад, такою ж пухленькою і веселою. Головний тост піднімала теж вона:
- Любі мої сусіди! Я вас вітаю з закінченням цих вузів, трясця їм, як вони вас вимучили. Але кожному своє. А я на своє життя не жаліюся. У мене чоловік теж, во! – І вона підняла вгору великий палець. – Так вип’ємо же за наших чоловіків. - І Ольга знову весело сміялася.
У житті Андрія і Наташі почали відбуватися великі зміни. З цього приводу Андрій сказав Наташі:
- Недаром в законі божому написано: «Є час розкидати каміння, є час збирати їх».
В їх місті відома американська фармацевтична фірма організувала свій філіал, і набирала співробітників. Наташа подала документи і з честю витримала екзамен. ЇЇ вільному володінню англійської мови та блискучим знанням фармацевтики здивувалися навіть американські спеціалісти. На новій роботі її зарплата в порівнянні з минулою зросла в кілька разів.
Наташа обнімала, цілувала Андрія, плакала і говорила:
- Якщо б не ти, я б ніколи не мала такого успіху. Як ти мене заставляв вчитися, як ти мене заставляв, один бог бачив. А я, дурепа, сердилася.
Наступні божі камінчики підняв Андрій. Одне солідне видавництво раптом видало його роман «Останній кіборг». Книга мала великий попит у читачів. Це, напевно, явилося причиною того, що почали видаватися і інші його книги. Андрій став вже популярним і відомим письменником. Більш того, роман «Останній кіборг» почав видаватися і за рубежем.
Але найбільшим тріумфом для Андрія стало те, що в Голівуді поставили за його сценарієм фільм. Фільм мав шалений успіх. У всіх штатах він приніс немалі прибутки. Нарешті Андрій отримав справжній гонорар.
Він відразу купив простору квартиру в новобудові і автомобіль, який так йому весь час так був потрібен, а також дачу на березі моря. Автомобіль Андрій купив і Олені, точніше, її чоловіку. Дмитро давно мріяв про машину, бо потрібно їздити в село до стареньких батьків, обробляти горо́д. Вони з Оленою без горо́ду жити не могли.
Ользі Наташа за символічну ціну продала свою кімнату. Та, на радощах, ледве не задушила її в своїх обіймах. Адже у неї таким чином появилася справжня двокімнатна квартира, про яку вона навіть і мріяти не могла.
Нарешті Андрій з Наташею розписалися, і Андрій удочерив Катюшу.
- Ну, Катюшо, тепер ти маєш повне право називати Андрія татом, сказала Наташа, на що Катюша серйозно відповідала:
- Я не знаю ніякого права. Андрій завжди для мене був і буде татом.
Наташа сміялась:
- Ах, ти, наша рідненька! Ну, що, скажете вона не права?
Андрій продовжував напружено працювати над своїми новими повістями і романами, але ніколи не забував про своїх побратимів. Він зумів об’єднати навколо себе групу молодих художників і скульпторів і запалити в них бажання створити незвичайний за формою пам’ятник загиблим кіборгам. Крім цього Андрій заснував фонд допомоги сім’ям загиблих кіборгів.
Взимку, коли в місті задував пронизливий норд-ост, застудилася Катюша. Горло у неї напухло, піднялася висока температура. Наташа злякалася, хоча раніше і була медсестрою. Швидка повезла Катюшу в дитячу лікарню, з нею поїхала і Наташа. Їм повезло. Катюшу оглянула головний лікар, доктор медичних наук, Таїсія Володимирівна Корольова:
– Ну, Катюшо, розкриваємо ротик, і говоримо: А-а-а. О, яке у нас горлечко червоненьке. Тут у нас цілий букетик. Ясно. Закрили ротик. Тепер піднімаємо светерочок, послухаємо легені.
Наташа припідняла у Катюші светерок, на шиї залишився висіти кулончик. Ланцюжок був завеликим і кулончик звисав майже до грудей. Лікар взяла кулончик і хотіла відвести його в сторону, щоб не заважав стетоскопу, та раптом її рука затремтіла, вона побачила видряпані, ледь помітні, букви на кулончику: Т.В.К. Від хвилювання лікар зняла і протерла окуляри, і знову уважно розглянула кулончик. Сумнівів не було, це був її кулончик. Рука у неї ще більш затремтіла, вона пополотніла, з великою силою волі взяла себе в руки. Наташа, заклопотана Катюшею, нічого цього не замітила, та і тривало це замішання всього кілька секунд. Прослухавши легені, лікар сказала, що вони в порядку. Але дитину прийдеться на тиждень залишити в лікарні. В кінці Таїсія Володимирівна, дещо зволікаючи, запитала Наташу:
- Цікавий кулончик в дитини. Ви його самі зробили, чи купили?
- Це кулончик мого чоловіка. Він обмінявся з Катюшею.
- А хто батьки вашого чоловіка?
- У нього немає батьків. Він дитбудинівський.
Таїсія Володимирівна змінилася в лиці, але знову з зусиллям опанувала собою. Визвала чергову медсестру, дала їй листок призначення, наказала, щоб хвору дитину разом з мамою розмістили в палаті номер сім і тихо добавила:
- Сьогодні я більше нікого приймати не буду. Я погано себе почуваю. Всіх, кого записано до мене, передайте черговому лікарю.
Таїсія Володимирівна відкинулася в кріслі і закрила очі. Тягучі важкі спомини нахлинули на неї і неначе паралізували її.
Це було рівно двадцять шість років назад. Вона, вродлива дівчина, здібна студентка медичного університету, раптом влюбилася так, що зовсім загубила голову. Він, син високопоставленого чиновника, красень, був завжди при грошах, їздив на власному автомобілі, відвідував найкращі ресторани і вмів влюбляти в себе дівчат.
І, як це завжди трапляється, вона випадково завагітніла, а коли це замітила, то вже було пізно. Додому їхати родити вона не наважувалася. Батьки були строгими. Та як вона їм подивиться в очі, вони так надіялися, що вона вийде в люди, а вона їх так підвела. І вчитися їй потрібно. А коханець і слухати про дитину не хотів.
Тому вона після родів написала заяву про відмову від дитини, наділа їй на шию студентський кулончик-ракушку, з видряпаними на ньому своїми ініціалами. Вона вирішила потім прослідкувати, в який дитбудинок направлять дитину, щоб через декілька років її забрати.
Та доля розпорядилася по-своєму. Роди, велике нервове напруження вдарило по ній. Вона тяжко захворіла, місяць провалялася з гарячкою в лікарні. Коли вийшла з лікарні, потрібно було підтягувати навчання. Коханець, побачивши її змарнілу і вимучену, швиденько переметнувся до іншої.
Тоді вона повністю поринула у навчання, всю свою енергію і час віддавала науці і практичній медицині. Заміж так і не вийшла.
Декілька років вона шукала дитину, але все було марно. Таїсія Володимирівна не знала, що її хлопчика всиновила одна сім’я. Потім чоловік і жінка розбилися у автокатастрофі, і дитина знову потрапила у дитбудинок.
Тепер відносно кулончика. Кулончик теж міг ще в дитбудинку попасти до іншого хлопчика. Кулончик можна було обміняти, забрати, вкрасти. Все могло бути. Вона повинна побачити свого сина, вона відразу визначить, це її син, чи ні. Материнське почуття не повинно її підвести.
Але як вона з ним зустрінеться? Вона ж не зможе сказати так відразу: «Сину мій! Я твоя мама». Він же відповість: «Пробачте, тьотю, але я вас я не знаю. І де ви були до сих пір?» Потрібно щось придумати. Так. Вона розповість про все його дружині, Наташі. Жінка жінку швидше зрозуміє.
В болісних роздумах пройшла вся ніч. Під очима в Таїсії Володимирівни появилися сині круги. Вранці вона навістила Катюшу. Температуру їй збили, дівчинці ставало легше. Лікар запросила Наташу до свого кабінету. Там, запинаючись, і, перериваючи свою розповідь здавленими риданнями, вона повідала Наташі все про свою трагедію, як втратила свого сина, і дуже надіється, що, нарешті, його знайшла. Наташа з великим подивом слухала Таїсію Володимирівну. Почута історія приголомшила її, і вона не знала, що сказати. Це було щось схоже на фантастику. Через стільки років знайти сина. Таке Наташа бачила лише в серіалах. Але як все схоже на правду. От Андрій зрадіє. Він завжди мріяв, щоб у нього була мама. Поступово Наташа оговталась і сказала:
- Давайте визвемо Андрія. Для нього це буде великий сюрприз.
Вона подзвонила Андрію, і попросила, щоб він під’їхав до лікарні.
- Щось з Катюшею? – стривожено спитав Андрій.
- Ні, з Катюшею, слава богу, все гаразд. - відповіла Наташа. - Але потрібно владнати одну дуже важливу справу.
Через годину у кабінет головного лікаря ввійшов Андрій. Високий, гарний, змужнілий, він ввічливо привітався з Таїсією Володимирівною і запитально подивився на Наташу.
– Андрію, - проказала якимсь дивним голосом Наташа. – Ти завжди мріяв побачити свою маму?
- Ну, звичайно. Це мрія всього мого життя, але це неможливо, ти ж знаєш. Що за дивні запитання? - нерозуміюче відповів Андрій.
- У нашому світі, виявляється все можливо. Знайомся, твоя мама, сказала Наташа і показала на Таїсію Володимирівну.
Для Андрія ця звістка була як удар блискавки. Він підійшов ближче і ошелешено дивився на Таїсію Володимирівну, а та в свою чергу напружено вдивлялася в лице Андрія. Тільки тепер Наташа замітила, як Андрій схожий на свою маму. Раптом Таїсія Володимирівна кинулась до Андрія, міцно обняла його і, плачучи, прошепотіла:
- Хлопчику мій! Я тебе узнала. Ти мій син. Пробач, синку, що доля нас розлучила. Це я, звичайно, це я у всьому винувата.
- Присядьте, присядьте. Заспокойтеся, - говорив, ще нічого не розуміючи, Андрій і обережно посадив Таїсію Володимирівну у крісло, бо стояти вона не могла. Вона ослабла і тільки судорожно ридала. Наташа коротко розповіла Андрію всю цю історію, про те, чому прийшлося залишити його в лікарні, як Таїсія Володимирівна його шукала і не змогла знайти, і як випадково вона побачила свій кулончик у Катюші.
Андрій присів на стільчику біля Таїсії Володимирівни. Вона знову обняла сина і схилила голову на його плече. Андрій, все ще до кінця не усвідомлюючи те, що відбувається, і все ще не вірячи своєму щастю, думав, як завжди він хотів мати батьків, скільки часу він до болю в очах вдивлявся в букви на кулончику. Він відчував, що це мамин кулончик, і що це її ініціали. І ще він відчував, що це його талісман. Скільки разів він оберігав його від вірної смерті. Лежачи годинами на посту біля кулемета, він уявляв неймовірні сцени зустрічі з мамою, хоча чітко знав, що цього скоріш всього ніколи могло не бути. Але, щоб так! Щоб мама тепер сиділа поряд з ним, його обнявши. Ні, в це повірити неможливо. Напевно, це доля віддячила йому за всі його страждання.
- Ну, що ж! Ми не будемо ворушити старе. Та це зараз нікому і не потрібно. Єдине, що я можу сказати. Бог мені знову подарував маму. Віднині ми вже ніколи більше не розлучимося, - світячись від щастя, сказав Андрій і ніжно поцілував Таїсію Володимирівну.
Пролетіло ще декілька років. Катюша, завдяки своєму блискучому знанню англійської мови, поїхала вчитися в Англію в коледж. У Андрія з Наташею народилося двоє дітей. Дівчинку вони назвали Софійкою, а хлопчика Андрійком. Таїсія Володимирівна весь свій вільний час возиться з онуками і душі в них не чає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730106
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 23.04.2017
автор: Володимир Бабієнко