ЗОТЛІЛІ СЛІДИ

Прекрасна  Людино,  ти  знову  зі  мною
Цей  вечір  квітневий  нам  зустріч  приніс
Між  нами  ледь-ледь  повіває  весною
Бо  холод  за  плечі  бере  все  сильніш.
Немає  тепла…  розквітають  дерева
Ми  вже  не  цвітемо.  Мабуть,  відцвіли.
Засмучені  очі  тепер  невеселі
А  був  колись  час,  що  й  щасливі  були.
Обличчя  у  зморшках,  вуста  опустились…
Здається,  ще  трошки  –  і  зірветься  плач.
Колись  ми  з  цих  вуст  дикий  мед  разом  пили…
Колись  це  було,  а  сьогодні  –  пробач!
Чого  ми  не  взяли  з  якоїсь  причини,
Того  не  візьмемо…  хоч  знаємо  ми,
Що  десь,    в  глибині,    іще    справні  пружини,
Що  можуть  дива  сотворити  з  людьми.
Чи    здатні  на  щось  у  цей  час  ми  обоє?
Мабуть,  що  вже  ні…  з’їла  душі  іржа.
Розлука  холодною  лила  водою
І  різала  їх  гостротою  ножа.
І  всі  поривання  здаються  даремні.
Я  –  тут.  А  ти  –  там.  І  так  буде  завжди.
І  ночі  без  снів  будуть  важкі  і  темні,
І  десь  в  падолисті  зотлілі  сліди.
Зотлілі  сліди  впертих  мрій  та  ілюзій.
Зотлілі  сліди,  що  вели  у  туман.
Чи  ж  також  наснились  на  росянім  лузі
Купання  нічне  і  зірок  океан?
Чи  ж  тільки  примарився  місяць  уповні
Що  нам  по  ставку  рушничок  простеляв
Ох!  Щастя  ти  нашого  зоряний  човник,
Чому  тільки  маревом  кличеш  здаля?!
Подруго  єдина,  я  знову  з  тобою.
Для  бесіди  маємо  кілька  хвилин
Ділися  зі  мною  своєю  журбою
А  там  –  на  добраніч!  
В  безсоння.
Один.

18.04.2017


адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729269
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.04.2017
автор: dovgiy