Немовля застрягло в моєму горлі на третій день.
Четвертого дня ми ховали собаку на марковому полі.
П'ятого дня незнайомка помочилась на крейдоване сонечко,
намальоване дітьми на асфальті у перший день.
Я ходив по колу,
топтав вогонь на килимі,
що скручувався синіми личинками
під голими стопами.
Коло, ще одне, потім третє,
спочатку я їх рахував,
а пізніше кола почали з'являтись усюди:
я побачив коло на пальцях, на долонях,
в животі, в очах, у волоссі,
уся кімната складалась із кіл,
врешті, земля — це одне велике коло,
і ми усі, — люди, — просто хочемо бути
один
коло
одного,
усе що потрібно:
взятись за руки
й утворити суцільне коло людства,
де кожен буде,
дуже важливим колом, ланкою,
у великому ланцюжку кіл.
А потім я зупинився,
бо зрозумів, що щось тече не так,
чи то я течу не так
й стіни потекли не туди,
навіть якщо текли кудись,
то це було не правильне "кудись",
а я припав до паркету.
Немовля застрягло у моєму горлі
і я не пам'ятав якого дня,
бо слова почали втрачати будь-який зміст,
слова — це непотріб,
усе, що умію, обплітати образи
у слова
у непотріб,
я, такий-собі, сміттяр,
котрий не забирає сміття з вулиць,
а навпаки туди його скидає.
Немовля застрягло, чи вийшло,
і якого дня?
Здається, третього.
І що було спершу: я ковтнув його, чи то воно застрягло
гірким комом в горлі?
Чому так гірко?
Чому так гірко на язиці,
і ще з другого дня,
неначе усю гіркоту свого життя
я сконцентрував у роті
й проковтнув
і стало так гірко-гірко
і зовсім не хочеться жити,
а потім захочеться іще сильніше
й усе по колу,
по колу
по колу,
по килиму
стікає моя гіркота,
стікає моя слина,
бо ДНК так просякло болем,
що кожен кодон варто перейменувати на H1(r)-(K0ta).
Мам, мені важко про це говорити,
але я вживаю гіркоту.
Так, ти усе життя боялась, що я сталу гіркоманом,
але гіркотики — це єдине, що розфарбовує моє життя.
Четвертого дня, ми ховали собаку.
Я згадав цю собаку:
сенбернар, що ходив марковим полем
із поглядом володаря тих земель,
але на мене дивився так,
наче я був його бичем,
наче я от-от його вдарю
прив'яжу, одягну намордник,
як це робили господарі.
"Не поклоняйся нікому!" —
сказав я йому
й білявка, яку я пізнавав,
аби забути через мить,
утекла геть,
"Не поклоняйся нікому, навіть мені!",
але собаки не розуміють людської мови,
хоча чого це я,
навіть люди не розуміють людської мови,
людям теж не можна сказати:
"Не роби", аби перестали,
бо немає такої мови,
щоб звертатись до тіла,
до нервової системи
й потоків гормонів,
тож я убив сенбернара,
бо тільки так зробив би його вільним.
Я підвівся
й потік на балкон курити,
а сонця уже перестало бути видно,
воно лиш здалеку так
всміхалось мені з-за маркового поля,
ледь-ледь торкаючись
сенбернарової могили.
Я відкрив пачку
й замість сигарет побачив крейду,
витяг одну і закурив.
Зранку вулицею бігали діти
й радісними криками
запалювали сонце,
так, наче
тільки заради дитячого сміху
ця велична зірка й підіймалась над нами.
Десь під собачою могилою,
у позі краба
присіла якась жіночка
й я згадав, що сталося п'ятого дня.
Подумалось, що я теж зараз чхав
на цей тиждень
й отак усі
починають свій день,
аби йому порадіти,
усміхнутись,
почати усе заново,
піти у зал,
завести нове кохання,
але уже у сутінках,
коли навіть руки у темряві розгледіти важко
смачно так
під себе
насцяти.
Шостий день
перелився у сьомий.
І я закінчив свій ти-ж-день
тишею
на самоті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727699
Рубрика: Верлібр
дата надходження 07.04.2017
автор: Лажневський