[i]Так сталося, що жінка стала чи не найціннішим
скарбом безумного і суєтного сьогодення. Бо хто
ж як не вона може повернути йому риси розумності
та красу буття у всіх його проявах? Тут вже йшлося
про це у моїх віршах і творах моїх колег*. Звертаючись
до вічної теми сутності людського існування на Землі,
автор пропонує друзям і читачам сайту новий доробок
як "закваску" до нових диспутів на цій сторінці...
Доброго вечора та... плідної, щасливої ночі!
В супроводі невмирущої музики Щопена... [/i]
[youtube]https://youtu.be/3Exl_gGMzpE[/youtube]
[i][b][color="#a80395"]Вона – та,
що як треба коня на скаку угамує,
Вона в хату палаючу ввійде, як хата горить.
Вона – та,
що ніколи дарма у житті не сумує,
Коли розпачі рана її окупує на мить.
Вона – та,
що уміє і може у млості кричати,
Коли він у пещоті зірве невгамовний той крик,
Їй не треба
покої у злоті і білі палати –
Їй дорожчий його задовільно-впокорений рик.
Вона – та,
що народить як треба дітей – хоч і десять,
Лиш би він їх трудом своїм відданим прогодував…
Вона – та,
що квітчає у ряст його приспані весни,
Аби він повирішував тисячі рідкісних справ.
Вона – та,
що підніме йому до висот кундаліні**,
Аби він перестрибнув нараз двометровий паркан.
Й не закрадеться в нього
ні крапельки підлої ліні,
Як сплішити прийдеться любові підступний капкан.
Вона – та,
що узимку веселі хори хороводить,
Й ніпочому їм люті завії й морозна зима.
Вона піде
за ним, коли треба, в вогонь і у воду,
Коли іншого шляху в подружньої пари нема.
…Так і шествує
в світі той люд погамований парами,
Немов нитка і голка, що все надміцне протика.
Та чомусь одне
одного й долю нерідко ми сваримо…
Видно, суть у безбожного люду гріховна така.[/color]
[/b]
15.03.2017
_________
*http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722309
**Згідно з індуїстським вченням, латентна сила, що
покоїться в куприку людини, звернута в спіраль. [/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723670
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.03.2017
автор: Олекса Удайко