Горить свіча, свіча гірка одна,
І тихо, тихо віск сльозиться, плаче.
У жита просить крихту колоска,
А смерть, мов кінь, по полю, полю скаче.
Зів’яли квіти-свічі в хаті,
Хто догорів, а хто не зміг.
Вітри задули їх прокляті,
І батько спить, і син приліг.
А та свіча, одна, немов дівча,
Ще диха, диха і до зір волає.
А смерть торкається її плеча,
Життя від голоду в цю мить згоряє.
Зів’яли квіти-свічі в хаті,
Хто догорів, а хто не зміг.
Вітри задули їх прокляті,
І батько спить, і син приліг.
Як ворон чорний, тридцять третій рік
В стакан отрути крилами підсипав.
І нісся, нісся полем жита крик,
На долю України біллю випав.
Зів’яли квіти-свічі в хаті,
Хто догорів, а хто не зміг.
Вітри задули їх прокляті,
І батько спить, і син приліг.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721179
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 02.03.2017
автор: Східний