Вона немов Атлантів плечі
По ній у далеч пролягли
Як на обличчі на старечім
Великі зморшки і малі.
Колись тут орди стугоніли
Гортанна мова рвала ніч
Вози чумацькі гуркотіли
Чи то у Крим, чи то на Січ.
Дорога дихає, як мати
До цих часів тривожать дні
Коли зійшлися брат із братом
І син із батьком у борні.
І ті, і інші тут спочили
В одній могилі вічним сном.
А та земля, за котру бились,
Обперезалась бур’яном.
Не дай, Господь, побачить двічі
Від болю серце крає жах:
Голодні люди на узбіччі
Конали у рясних житах.
Шеренгами в ту лихоманку
Зникали у щербатій млі
Грудьми своїми наостанку
Припавши до грудей землі.
…Німотна тиша біля двору
На тин повалений злягла
Мов Пантеон голодомору
Сільська дорога пролягла.
Голодні, змучені, обдерті,
Вдень помираючи, вночі,
Насильно загнані в безсмертя
Творці врожаїв – сіячі.
Стежки безгучно голосили,
Дощі плели незриму сіть.
Це як – свої своїх морили?
Не зрозуміть це, не простить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721022
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.03.2017
автор: Галина Будянська