Мої спогади пахнуть медом, чебрецем. Та мені все мало.
Хоч від тебе тікаю в весни, щохвилинно біжу кудись.
Мені майже вдається жити, щоб не вірили й не тримали,
Щоб зрадливі червневі зливи не нашіптували: «Спинись!»
Я до спини тулила крила, намагаючись полетіти.
Щогодинно і щосекундно забувала твої сліди.
Але знов зацвіли тумани, обнадіяли зеленню жито.
Прошептала байдужа осінь, що мені це не до снаги.
І тепер моя боса втома зупинилась на роздоріжжі.
Об стерню поколовши ноги, перетнувши твою межу,
Вже не хочу лишатись в літі і ховатись у травах ніжних.
Та проте до зими твоєї вже ніколи не побіжу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720811
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.02.2017
автор: Домнічева Лілія