О, Боже мій, у серці тої злості...
Себе лиш чує без кінця, без краю.
Слова його такі бувають гострі,
Немовби ніж! Замовкнути благаю!
Не чує істини, не хоче її знати.
Куди іде!.. І йде ж бо без зупинки.
Ніякої не хоче вняти ради,
Не визнає ніякої помилки.
О, Боже мій, що треба, все донесла,
Не йме він віри, як я не благаю.
До неба руки я свої піднесла,
Молитвою до Тебе досягаю!
Ти знаєш Сам, як бути з ним надалі,
Мене ж бо відведи від нього, Отче,
Я дуже прошу: відведи найдалі,
Бо серце від болю моє клекоче!..
Візьми мене за руку, за зап’ястя,
І поведи, немовби я маленька,
Так хочеться пізнати мені щастя,
То ж пару дай, щоб не була одненька!
17.02.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718846
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.02.2017
автор: Людмила Дзвонок