ДОМАШНІ ВОРОЖЕНЬКИ (2)

                                                 [b][i]ІІ(еволюція  завойовників)[/i][/b]
Усі  реалії  і  міфи
однакові  у  всі  віки.
Раніше  воювали  скіфи,
а  нині  укри  і  совки.
І  Одіссею,  й  Енеїду
вигадували  не  дарма,
тому  видумувати  біди,
коли  у  тебе  є  сусіди  –
у  цьому  логіки  нема.
Але,  куди  її  подіти,
коли  зурочені  судьбі?
Це  не  заручена  кубіта,
яку  підсунули  тобі.
Але,  куди  його  дівати,
коли  у  рідній  чужині
оце  опудало  пархате
себе  нав'язує  мені?
Як  не  крути,  одна  зараза.
Лихе  скаженому  –  рідня.
А  лікуватися  од  сказу
не  хоче  клята  кацапня.
Воно  і  мумію  усушить,
а  почувається  праве,
гадюкою  залізе  в  душу,
аби  вкусити  за  живе.
То  кров  дурна  у  ньому  бродить.
То  епідемія  така.
Але  моя  вина  яка?  
Ачей,  коли  дурне  городить,
в  мої  обов'язки  не  входить
укоротити  язика.
І  що  його  переконає,  
коли  воно  ні,  –  [i]бе[/i],  ні,  –  [i]ме[/i]
у  «завойованому»  краї
тебе  ніколи  не  пойме?
Нехай  воно  і  миє  лапи,
і  ріже  сало  до  стола,
або  співає,  –    [i]о-ла-ла,[/i]
але  людини  із  кацапа
не  буде,  як  душі  –  у  цапа,
або  кумису  –  у  козла.  
………….................
Коли  це  вигадки,  танцюйте
і  далі  під  його  дуду.
Якщо  не  вірите,  почуйте,
а  я  вам  приклад  наведу.
Нема  сугестії  такої,
що  ласе  на  чужі  покої,
не  уявляє  там  себе.
Її  фантазія  відома.
Коли  тебе  немає  вдома,
усе  у  лапи  загребе.
Немає  і  такої  рвані
з  Рязані  і  Тмутаракані,
яке  тебе  не  обніме
а  далі  кості  перемиє,
а  потім  вилиє  помиї
і  на  ім'  я,  й  на  реноме,
і  у  полон  тебе  візьме
або  усядеться  на  шиї...
І      т  о́  г  о      буде:  сума  є!
У  москаля  –  усе  своє
і  на  Алтаї,  і  у  Ризі.
Який  не  буде  сабантуй
і  скільки  вовка  не  годуй,
а  буде  вити,  як  у  лісі.
Ні,  я  не  злий  і  не  сміюсь
із  героїчної  натури.
Але  за  націю  боюсь,
яку  іменували  Русь,
а  захопили  самодури.
Найодіозніша  –  орда.
Її  чекаєш  із  далека.
Із  нею  горе  –  не  біда,
і  поки  не  побили  глека,
і  ллються  вина,  як  вода.
І  ця  оказія  єднає.
Мої  сусіди  –  не  гарем,
Які  там  ваші,  я  не  знаю.
А  у  моїх  є  купа  тем:
є  оковита,  як  тотем,
і,  як  тверезі,  то  немає
ніяких  поки-що  проблем.
І  поливають  матюками
велике  Пу  і  …[i]еНеЛО,[/i]
якого  поміж  москалями
неначе  зроду  не  було.
Але  минає  мало  часу
і  чую:  [i]«ей,  давай,  налєй...»[/i]
І  як  бувало,  й  цього  разу  –
спочатку,  –  [i]пєй[/i],  а  потім,  –  [i]бєй![/i]
Нема  питання  у  матроса,
коли  є  півнячі  бої.
І  хто  кому  розіб’є  носа,
усе  одно,  аби  свої.
Аби  за  шкіру  –  наше  сало…
Вони  наїлися  немало.
Аж  лій  лисніє  на  губі.
І  родичалися,  і  крали,
і  за  ідеї  воювали
у  помираючій  добі.
Та  не  бажаю  я  собі,
аби  життя  моє  минало
у  цій  запеклій  боротьбі.

                                                                   [b][i]ІІІ(найближчі  через  тин)[/i][/b]
Ой  надоїли  короїди
і  неотесані  сусіди,
що  називаються  –  совок.
Пора  би  цьому  імбецилу
забити  цвяха  у  могилу
або  осиковий  кілок.
Або  у  вигляді  подяки,
якби  то  –  кожному  своє:
його  –  на  хи,  її  –  у  с-у,
а  комуняку  –  на  гілляку...
Але  культура  не  дає.
Воно  командує!  Єфрейтор!
І  цей  порядок  не  новий.
Пародія.  Нікчема  –  ментор,
а  я  у  нього  –  рядовий.
Дурної  сили  завше  більше,
і  на  нейтральній  –  на  межі
її  комедія  не  тішить.
Надоїдають  вояжі.
Вона  та  сама,  що  й  учора  –
нахабна  люта  кацапня.
Немає  ради.  Люди  хворі
і  не  лікуються  щодня.
Хоча  болячка  і  відома.
У  яйцелобих  яничар,
коли  не  всі,  буває,  вдома,
то  б'є  у  голову  моча.
Їм,  як  євшан  марихуани  –
зело  напою  алкаша
і  лисі  клоуни  екрану,
якими  тішиться  душа.
Кіно  формує  урку  МУРа.
Але  зате,  –  [i]яка  культура![/i]
Вино,  лайно,  авто  і  кіт.
Самодіяльна  агентура
його  юродива  натура
її  душа  навиворіт.
........................................
Не  знаю,  що  із  того  буде,
але  виписую  наган.
Усі  сусіди,  наче  люди,
а  в  мене  –  Чіта  і  Тарзан.
Якби  примати  мали  тяму,
то  може  й  не  було  б  війни.
Але  за  їхніми  словами  –  
я  дурью  маюсь,  а  вони
усе  великими  ділами.
То  риє  межі-рівчаки,
то  по  чужому  бетонує,
і  уявляє,  що  воює.
Мої  дерева  –  вітряки:
то  всушить  вишню  залюбки,
то  пообрубує  гілки,
то  по  готовому  фарбує.
То  має  час  на  рандеву  –
[i]пагаваріть[/i](поговорити),
то  сипле  щебінь  у  траву,
там,  де  мені  її  косити.
Організовує  содом
і  у  злобі,  як  сука,  виє
жива  сугестія  Батия.
І  як  же  чешеться  обом
на  мене  вилити  помиї.
Вона  цнотливість  береже
і  не  ручається  за  себе,
що  не  поїду  я  на  небо.
Бо  Чіта  ще  у  негліже!  
Вона  у  ролі  Мельпомени
ще  у  обіймах  супермена,
а  я  мантачу  щось  ножем
і  посягаю  на  чуже…
І  от  –  у  імбецила  сказ.
Коли  уговтатись  не  може,
воно  пиляє  загорожу
і  вирізає  перелаз.
Немає  міри  параної.
Неперевершений  дует.
І  кожен  день  один  сюжет,
як  [i]шимпанза  із  шимпанзою[/i]
несуть  себе  у  туалет.
І  ця  споруда  по  межі
мені  приставлена  до  носа.
У  дії  –  плани  Барбароса.
Ідуть  бої  на  рубежі,
де  є  пейзажі  ностальжі.
Але  зате  –  одпочивають!
І  їм  кагати  не  воняють,
і  нюхають  або  їдять
свій  екзотичний  виноград,
а  ось,  як  запах  убиває,
то  екскременти  поливає
вона  Шанелью  номер  п'ять.
Екзотика  і  аромати,
як  у  Європі!  Що  й  казати,  
коли  вино  і  щі  воно
переробляє  у  лайно.
І  у  вікно  мої  примати
мені  показують  кіно.

                                                                 [i]далі  буде[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716501
Рубрика: Сатира
дата надходження 05.02.2017
автор: I.Teрен