Вже мальви біля хати не цвітуть,
І місяць вже надію не колише...
І матері немає більше тут,
Вона на небі, поряд з сином дише...
Вона чекала рідного з війни,
Днями і ночами сльози проливала.
Вона кричала синові -не йди!
І на коліна перед ним припала.
— Не можу мамо, я стояти з краю,
Коли мою країну охопили.
Я повернусь до дому, точно знаю.
Як не живим, то пташиною прилину.
Не можу мамо, я дивитись легко,
Як на країну нашу ворог йде.
А як помру, то прилетить лелека,
І гніздечко біля дому нашого зведе...
Ти в серці все одно плекай надію,
Що ранком теплим я все ж повернусь.
Повір же, мамо, тому, що я в це вірю,
Що знову в твої руки прихилюсь.
І буде сонце світле, й чисте небо.
І страх війни вже більше не охопить...
Помолюся рідненька я за тебе,
Коли лежатиму в сирих окопах...
Не плачте мамо, я на небесах,
І разом з сонцем зранку підіймаюсь...
І більш немає болю у моїх очах.
За ваші теплі руки я щодня тримаюсь...
Поставте свічку за чужих синів,
Що там на полі бою прихилились
Чолом до рідної землі
Вони за нас усіх молились.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715661
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 01.02.2017
автор: Ліда