Спустить небо вистражданий мир

Вже  цвіркуни  й  останні  відспівали,
І  закотилось  літо  в  полини,
Деревію  долоні  дозрівали  –
Чекало  все  закінчення  війни.

Щоранку  топче  стежку  до  могили
Матуся  з  раннім  сріблом  у  косі…
Синочок  її  літом  цим  загинув,
Тож  ноги  й  очі  матері  в  росі.
Сьогодні  також  цвинтар  тоне  в  квітах…
Землі  горбочок  –  материнський  біль…
 І  хрест…  Його  помітила  ще  звідти,
Звідки  ішла,  та  крок  її  слабів…

Вологий  хрест  матуся  довго  гладить
(Вчорашній  дощ  устиг  його  скропить),
Цілує…  Плаче:  «Знов  не  ті  при  владі,
Народне  горе    теж  їм  не  болить.
І  ці  грабують,  сину,  Україну,
Боргів  надбали  і  для  правнучат…
Чекав  народ,  щоб  відбулися  зміни  –
З  телеекранів  лиш  байки  звучать.
З  багатих  так  ніхто  й  не  поплатився.
Жирують,  синку,  й  на  твоїй  крові.
Знов  хабарі.  А  дехто  навіть  спився,
Забув,  як  важко  матері,  вдові.
Усе  тобі  по  правді  розказала,
Та  ти  і  сам  те  бачиш  із  небес.
Думки  мене  і  сю  ніч  колисали:
За  що  ж  у  жертву  принесли  тебе?»

Дивилися  на  неї  темні  очі
З  портрета  сина  на  його  хресті…
«Поплатяться  усі,  мамо,  за  злочин,  –
Почулось  їй.  Чи  вітер  шелестів,  –
Коли  земля  вогнем  важким  палає
І  патріоти  падають  кістьми,
Вона  ніколи  тих  не  забуває.
А  небо  спустить  вистражданий  мир.»
28.01.2017.

Ганна  Верес  (Демиденко).

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715485
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 31.01.2017
автор: Ганна Верес