Дідові Топчию в кінці грудня виповнився дев’яносто перший рік. Насправді його звали Микола Гнатович Кузьменко, але й він майже про це не згадував. Чому Топчий? Так з діда-прадіда всіх чоловіків їхнього роду чомусь називали Топчунами. Він був високого зросту, сухий, як дерево, що ледь зеленіло і крізь його листя вже можна побачити скоцюрблені сухі гілки, ходив з ціпком, який йому ще й не дуже був потрібний, але й без нього діду було якось незручно. Він жив сам в старенькій батьківській хаті, в якій було завжди прибрано і затишно. На підвіконнях стояли горщики з калачиками, їх дуже любила його Настусенька. Жінку він поховав давно, майже двадцять років тому: померла Настя тихо, ві сні. Для діда всі дні були однаковими, він навіть День свого народження більше не святкував, але ні разу не забув пом’янути свою дружину в День її народження та смерті. Все частіше дід сидів біля вікна в кухонці й довгим поглядом дивився в вікно, за яким потихеньку помирав садок, насаджений його дідом. А вони з Настусею підтримували його життя, підсаджували садженці та чистили від сухого гілля чи старих дерев . Життя Топчия нічим не відрізнялося від багатьох людей його покоління. В 1942 році сімнадцятирічним, приписавши собі рік, він пішов на війну, яку пройшов до останнього дня. Прийшов додому в 1947 році, живий, тільки шрами від поранень нагадували про його зранену юність. Настя була на п’ять років старша і хоча дівчат було, хоч греблю гати, він закохався вперше і назавжди в свою Настусю. В 1950 році вона йому народила сина, якого назвали Віктором. Дивлячись на маленького сина, Микола завжди говорив: «Тепер ніколи не прийде війна в нашу країну, ми її перемогли раз і назавжди. Діти і онуки будуть жити в мирний, щасливий час, бо не навмисно ми пройшли таке випробування , важке і страшне, заради майбутнього». Дуже не любив Топчий, коли Вітя грався з іншими дітлахами в війну, стріляючи з дерев’яного автомату, зробленого сусідом. Роки летіли, переповнені клопотом, буднями і святами. Микола закінчив сільгосптехнікум, отримав диплом механіка і до пенсії проробив в колгоспі. Його поважали за золоті руки і відповідальність. І син частенько був поруч, придивлявся, вчився, допомагав. Після школи він рік пропрацював слюсарем в гаражі, а потім пішов служити. Поки Віктор служив на подвір'ї Топчуна виросла висока, велика хата, для Віктора. Відслуживши, він повернувся додому, вступив до машінституту на заочне відділення , а через рік оженився і невдовзі подарував батькам онука Олександра. Ось саме з цього часу й стали Миколу називати дід Топчий. Дід часто згадував війну, бойових товаришів, різні випадки і сумні, і кумедні. Війна війною, а життя продовжувалось: хотілося пожартувати, мріяти, кохати.
Початок травня 1986 року приніс страшну й не зразу зрозумілу своїм трагізмом звістку: аварія на Чорнобильській атомній станції. Життя, яке йшло впевненою ходою, раптом різко шкопиртнуло , втратило рівновагу і все пішло шкереберть. Віктора визвали до військкомату і відправили в Чорнобиль. Три неділі, які він там пробув, для родини були найважчими і найдовшими за всі післявоєнні роки. Микола приїхав додому, але був якимсь незнайомим, мовчазним, ніби втратив всю життєву силу. А ось з сином Олександром він ще більше зблизився, майже кожного вечора вони про щось розмовляли, сперечалися, шепотілися. А дід Топчий часто казав Настусі: « А я був впевнений, що сину і його поколінню не випаде ніякого випробування, ми ж з тобою пройшли пекло такої війни! І за себе, і за нащадків. Не вийшло. І Віктору добряче дісталося». Невістка, Наталка, гарна жіночка, була їм за рідну дочку, частенько плакала нишком. Тільки заплакані, сумні очі видавали її страждання. Вона якось батькам зізналася, що Віктор с кожним днем почувається гірше й гірше, але не хоче тривожити їх. Дід Топчий заставив сина звернутися до лікарів, через деякий час син отримав інвалідність. Без ліків він вже не міг прожити й дня. Але доля дала йому шанс побачити, як син Олександр відслужить, ожениться і в 1994 році подарує йому онука Євгена, а бабуся Настя з дідом Топчиєм стануть прабабусею і прадідусем. Дідом Віктор пробув всього півроку, його поховали біля діда Івана. Після похорону баба Настя злягла і більше з ліжка не підвелася. Дід Топчий всі дні проводив біля Настусі, доглядав, читав їй газети і всією душою надіявся, що доля їй подарує ще хоча б з десяток років. Не збулося. Баби Насті не стало через два роки. Вона ввечері, перед смертю ,попрохала, щоб її поховали поруч з сином, а перед самим світанням подивилася на Миколу, прикрила важкими повіками очі і тихо пійшла в потойбіччя. Дід Топчий, граючись з правнуком, частенько йому розповідав про Віктора і Настю. А залишаючись в хаті наодинці, розмовляв з минулим . Він ніяк не міг зрозуміти чим він завинив перед долею, що зробив в житті не так. Час поступово загоював душевні рани, дід Топчий радів успіхам в школі правнука Євгена, допомогав чим міг Наталочці, якій було дуже важко без Віктора. Життя не спинялося, Євген ріс високим, гарним, роботящим і тямущим. В 2013 році він отримав атестат і вступив до університету, хотів стати істориком. В 2014 році в Україні почалася війна, яка прийшла так раптово,так нахабно і так безглуздо! Діду Топчию вже було 88 років і йому важко було зрозуміти чому так сталося, він тільки благав долю про те, щоб не забирала війна Євгена. Раніше дід не пропускав по телевізору новини, а зараз він взагалі його не дивився. Євген закінчив перший курс, а на літні канікули додому чомусь не приїхав, залишився на практиці і перестав дзвонити додому. Олександр і Оленка, син Віктора з дружиною, ніяк не могли додзвонитися синові, а друзі Євгена нічого про нього не розповідали. Тривожні, страшні думки привели в дідову Топчийову родину безсоння і безмежну тривогу, змішану зі страхом і відчаєм. Аж через місяць Євген подзвонив сам і коротко сказав: « Я в АТО». Наталка і Оленка голосили на всю хату, дід сидів, як закам’янілий, Олександр поспіхом вийшов з хати і до пізнього вечора просидів в літній кухонці . Олександр і Олена всю ніч не спали, а вранці, коли поснідали, Олександр промовив: «Я їду до Євгена. І не сперечайтеся». І потяглися дні, наповнені болісним чеканням. На початку жовтня їм подзвонили, номер був незнайомим. «Ваш син зараз в Дніпропетровському шпиталі,» - промовила жіночка … і все. Олена і Наталка почали збиратися в дорогу, дід мовчки спостерігав, витираючи з почервонілих очей сльози.Наталка подзвонила через два дні: «Тато, Ви нас не чекайте скоро, тільки дочекайтеся». Під Новий, 2015 рік, біля двору діда Топчия спинилася «Швидка допомога», з неї винесли ноші з Євгеном. Дід стояв посеред подвір’я і дивився, як Наталка поправила ковдру, взяла онука за руку і пішла поряд з ношами в двір. Потім з машини вилізли Оленка і Олександр, який йшов важко шкутильгаючи на ліву ногу. Його права рука лежала на перев’язі. Дід Топчий ніяк не міг зрозуміти чому Євген став таким маленьким, щось було не так. Вже в хаті, коли Євгена перекладували на ліжко, він побачив, що правнук був без ніг, ліва рука була в ранах,які тільки-но почали заживати. Невдовзі з’ясувалося, що син прикриваючи в бою батька, отримав важкі поранення осколками. Дісталося й Олександру. В шпиталі їхні ліжка стояли поруч. Наталка і Оленка чергували біля них, не відходячи і на мить.
Вечеряли мовчки. Дід Топчий, прийшовши в свою хатину, навпомацки знайшов в буфеті коробочку зі своїми нагородами, просидів в повній темноті до ранку. Думки, як бджоли роїлися в голові, гули, дзвеніли, не давали заснути і не вгавали ні на мить. Топчий неслухняними пальцями перебирав нагороди. Медалі тонко і тихо дзенькали, ніби боялися порушити тишу в хатині. За вікном,
на сході, почала розливатися рожева смуга світанку. І раптом дід Топчий несподівано для себе почав шепотіти: « Отче наш…». Він і не знав, що пам’ятає слова молитви, якої колись його, п’ятирічного, навчила бабуся. Дочитавши молитву, дід Топчий, не одягаючи ватянки і шапки, вийшов на вулицю, став на коліна і дивлячись в небо, прошепотів: «Чому кожному поколінню випадає страшне і важке випробування. Чому?». З руки випала коробочка з медалями, які розсипалися на засніженій землі і дід Топчий повільно впав біля них. Сиве волосся куйовдив морозяний вітер; очі, які колись були кольору волошок, дивилися в небо, ніби хотіли щось в нім побачити. Поховали Топчия біля Настусі і Віктора.
Дивна штука життя: даруючи людині долю, воно так багато дає і так багато забирає!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715165
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 29.01.2017
автор: Радченко