Із поцілунком – пара…ти шепочеш:
Холодна осінь…плине час...
Почуй: нема ні дня, ні ночі
Мені - бо той вогонь не згас!
Мені - не холодно -
у пристрасті нема такого стану,
Нема претензій, зайвих слів, образ
Не буде кодексу , чіткого плану,
Але в усі часи,
Смакуючи, вона ковтала нас.
В ній зло розчинене таємно?
Чи то добро снаги навчається у зла?
Та, мабуть, дуже це приємно,
Що навіть Єва встоять
Перед нею не змогла !
Її досягнення – скидать обмежень пута,
З душею покидати тіло
( дехто – назавжди)
Невже то тільки ... диявольска отрута,
А, може , декому - це шлях в нірвану...
Так! Зажди!
Коли вдавалось ще поринуть
За власний обрій багатьом,
Умовності пусті закинуть
І потім мріяти про це крізь сон?!
Таки… Коли душа світ залишає,
Спитають там:
що бачив ти окрім турбот?
У декого
лиш пристрасть заволає:
Прекрасні стегна, очі і рожевий рот…
Тож шепіт твій, хоч ніжний – недоречний,
Коли не знають греблі почуття...
Мої...Прислухайся... І в небезпечну
Тебе я путь візьму – до забуття…
© Олена Зінченко 2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713911
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 22.01.2017
автор: Zinthenko Olena