Навчи синів, дочок

Сопілочки  мова  -  як  неньчині  руки!
Не  хочу  я  мати  з  такою  розлуки.
Із  самого  рання  спілкуюся  нею,
Не  тільки  лиш  я  -  всією  сім'єю!

Моя  найрідніша,  моя  українська!..
Завжди  щебетала:  і  бувши  дівчиськом,
І  ставши  поважною  жінкою,  досі
Тебе  моє  серце  чути  так  просить!

Кохана,  коханнячко  –  де  б  це  я  чула,
Коли  б  українкою  зовсім  не  була?
Рідненька,  ти  файна!  –  слова,  як  медочок...
Ти  рідної  мови  навчи  синів,  дочок!

Як  мову  не  знати  своєї  країни?
Ти  ж  тут  народилась,  й  твоя  вся  родина!
У  іншій  країні  і  краще  буває,
Та  сином  чи  донькою  не  називають!..

Чужинцем  там  звешся,  не  станеш  їй  рідним,
Хоч  будеш  завзятим,  хоч  будеш  там  плідним.
Серденько  твоє  тобі  буде  казати:
-  Вернися  додому,  до  рідної  хати,

Туди,  де  родився,  де  сонця  багато,
Де  землі  квітучі,  де  мама  і  тато!
Є  інші  країни...  Так,  кращі  бувають,
Та  їх  Батьківщиною  не  називають.

Сопілочки  мова,  в  ній  неньчині  руки,
Не  хочу  я  мати  із  нею  розлуки.
Із  самого  ранку  спілкуюся  нею,
Не  тільки  лиш  я  –  всією  сім’єю!
                                               14.01.2017

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712199
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 14.01.2017
автор: Людмила Дзвонок