[i]Невеличке оповідання, що складається з восьми частин. Наймасштабніший із моїх творів. Надіюсь, що
його прочитають і оцінять з усіх сторін. Буду радий за коригування, поради чи критику.[/i]
[b]ГОСТЯ З НЕБА[/b]
[b]7. Подарунок[/b]
– Тоді скажи, Анжело, чому ти тут? Я самотня людина дуже не молодого віку, яка втратила все, що
мала. Для чого я потрібен?
– Ти її кохав. Лізу. Ти її дуже кохав. Коли я тебе прочитувала, то відчула це. І так. Вибач за той плач.
Я такі емоції вперше переживаю, знаєш, почуття і таке інше.
– Так. Кохав. Але до чого тут Ліза?
– Знову брехня. Але ти не мене обманюєш, а самого себе. Ти не кохав. Ти її ще й досі кохаєш. Я це
бачила. І заради цього я тут.
– Що? – викрикнув чоловік, – ти сюди приперлася через мою подружку, що давно вже померла?!
Нічого не розумію.
– Я б попросила. Не треба на мене кричати.
– Вибач, але я на грані. Мене звільнили з роботи, я не спав чотири дні, а тепер ти звалилася з неба
на метеориті в чому мамка народила!
– А так. Це. Прошу пробачення за мій вигляд. Там, звідки я, немає одягу й навіть плоті. Не зразу
зрозуміла, що треба вдягтися, – жінка посміхнулася, – Але не про це. Повернемося до реальності,
якщо можна так сказати. Подивися на себе. Скажи, ти маєш друзів, мав ще жінок окрім Лізи? Га? –
не даючи чоловікові відповісти на запитання, Анжела продовжує говорити, – Правильно. Не мав.
– І що з того? Яка тобі різниця до моїх друзів? Чого причепилася?
– Ти б хотів усе змінити? От, якщо припустимо, в тебе б була можливість повернутися на десятки
років назад, ти б змінив щось у своєму житті?
– Я б змінив своє життя, якби вона була жива. А без неї мені на все плювати. Ти можеш таке зробити?
Можеш повернути? Ти ж янгол.
– Ой ні. Цього не можна. Мертва – значить мертва. Закладаюсь, що навіть І Бог не здатен повернути її.
Розумієш, люди прикрасили смерть. Насправді, смерть – це кінець. Ніякого загробного життя, ніякого
переродження.
– Тоді нащо це все? Не потрібне мені інше життя без неї. Не потрібне! – Григорій розізлився, але потім
його очі змокли, – Не потрібне, чуєш, не потрібне… Забирайся звідси.
– Гришу, ти гарна людина і я впевнена, що цей шлях подолано не даремно. Я піду звідси та й ти підеш
також. Впевнена в тому, що ми не помилилися. За всі роки, проведені за спостереженнями за людьми,
ми вперше змогли побачити дійсно гарну особу і вона не може просто так згаснути. Ти колись ще подякуєш.
– Що? Дякувати? За що?
– Згодом зрозумієш, а поки, тримай це, – Анжела засунула руку до кишені і дістала звідти кулон, що
кохана Григорія завжди носила на шиї. Маленький голуб миру із гілкою омели.
– Звідки він у тебе? Він загубився ще багато років тому.
– Згубився, а я знайшла. Секрет фірми. Це тобі для того, щоб пам’ятав про реальність. Ну давай, бери.
Чоловік розгублено взяв до рук прикрасу і стиснув міцно в кулаці.
– Дякую.
– Нарешті ти проявив люб’язність. Будь ласка. Овва. Уже п’ята ранку. Я тебе так вимотала. Напевне,
хочеш спати?
Григорія дійсно дуже тягнуло до сну. Він з останніх сил намагався не заплющувати очей, але тепер,
коли Анжела нагадала про це, повіки почали повільно закриватися. І з напівсну чувся лише той
дзвінкий голос янгола:
– Переступи через себе. Люби далі. Живи далі. А тепер спи...
Нарешті за скільки днів чоловік заснув міцним сном.
– Я дарую тобі життя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711248
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.01.2017
автор: Самотня Людина