ЗАЛІЗНА БАБА 5

[b]Мокош  шанували  як  першопричину  життя  і  смерті.  На  санскриті  Мокша  означає  «звільнення»  від  перевтілень,  тобто  повернення,  воз'єднання  з  божеством.
(  Цього  разу  з  «Вікіпедії»)[/b]

Перші  шрами,  ніби  перші  поцілунки  –  вони  запам’ятовуються  надовго.  Шрами  –  ніби  жінки,  їх  пам’ятаєш  завжди.  Брешуть,  брешуть  чоловіки,  коли  кажуть,  що  збилися  з  рахунку  своїх  жінок.  Брешуть,  коли  кажуть,  що  було  їх  чи  то  п’ять,  чи  то  десять.  Всі  точно  знають,  скільки  їх  було,  як,  де  і  з  ким.  Ось  так  і  з  шрамами.  Кожна  жінка  –  зарубка  на  душі  чи  на  серці.  Кожен  шрам  –  зарубка  на  тілі  і  пам’яті.  Самарканд  крокував,  повільно  перекочуючись  з  ноги  на  ногу.  Нестримно  хотілось  розплакатися,  розридатися,  мов  мала  дитина.  І  найголовніше,  що  видимих  причин  не  було.  Ні  «пригода»  в  магазині,  ні  те,  що  його  шукали  дуже  «серйозні»  люди,  ні  спогад  про  ту  давню  подію  в  ресторані  не  могли  спровокувати  цього  бажання.
А  що  «пригода»  в  магазині?  Він  полюбляв  зривати  маски,  виставляючи  напоказ  гниле  людське  нутро.  Чи  потрібно  це  було  комусь?  Ні,  мабуть…  Так,  той  Віталик,  він  був  п’яний  «в  дим».  Та  хіба  це  виправдання?  Так,  Сашко  любив  принижувати  їх,  таких  «Віталиків».  Таких,  як  цей,  таких,  які  залюбки  розлучалися  з  вмістом  кишень,  щоб  тільки  зберегти  в  цноті  свою  ніжну  шкіру,  таких,  які  лише  смикались  і  белькотіли  щось  нерозбірливо,  нервово  ковтаючи  слину,  поки  Самарканд  обіймав  за  талію  чи  лапав  їхніх  дівчат.  Так!  Так,  він  любив  робити  це!  Не  для  того,  щоб  самоствердитись.  Для  того,  щоб  переконатись  вкотре,  що  він,  Самарканд,  не  такий.  Для  того,  щоб  показати  тим  дурним  дурепам,  що  люблять  вони  не  тих.  А,  якщо  не  люблять,  то  навіщо???
Ні,  їм  зовсім  не  треба  було  любити  Самарканда.  Просто  тих  не  любити.  Скільки  вже  було  подібних  ситуацій?  Скільки  Сашко  чекав  від  тих…  ударів  в  обличчя,  в  пах,  зламаного  носа!  А  вони  лише  стояли  і  щось  белькотіли:  «Облиште…  Будь  ласка…  Не  треба…  Візьміть  гроші…»
- Та  нахрін  мені  твої  гроші?!  –  раптом  крикнув  Сашко  і  сам  здригнувся  від  свого  голосу.
- Нахрін  гроші,  -  повторив  він  уже  тихіше,  -  як  ти  їй  в  очі  тепер  дивитимешся?
До  кого  звертався  Самарканд,  чи  до  Віталика,  який  в  цей  час  все  ще  спав  заслинений  у  магазині,  чи  до  когось  іншого,  невідомого,  чи  й,  взагалі,  до  абстрактного  когось?
Сашко  не  був  Богом,  та  й  не  усвідомлював  себе  таким,  він  не  міг,  та  й  права  не  мав  такого,  судити  людей  за  їх  вчинки.  Прокурор,  суддя  і  кат  в  одній  особі.  О,  так…  Він  чудово  розумів  ціну  своїх  вчинків,  чудово  усвідомлював,  що  робить.  Десь  там,  глибоко,  задавлене  і,  майже  знекровлене  сумління  хрипіло:  «Це  підло,  хлопче…  Ти  вчиняєш  не  менш  підло,  ніж  вони…»
- Вони  не  були  слабкими!  -    знову  крикнув  Сашко.  
І  це  теж  була  правда.  Він  ніколи  не  обирав  слабших  за  себе  фізично.  «Ти  вважаєш  себе  кращим  за  інших,  -  сумління  вже  не  так  хрипіло,  йому  дихалось  легше,  -    «А  ти  гірший,  ти  незрівнянно  гірший…  Бо  ти  розумний…  Ти  дуже  розумний  і  дуже  хитрий…  Ти  наперед  знаєш,  чим  все  скінчиться…  Тобі  не  важливі  їх  м’язи,  хлопче,  тобі  важливе  те,  що  ти  бачиш  в  їх  очах…  Ти  вишуковуєш  це…  Ти  шукаєш  страх…  Він  живить  твою  злість…  Ти  не  Робін  Гуд,  Самарканде,  ти  –  змій,  підлий  отруйний  змій,  що  заповзає,  стікаючи  отрутою  в  тепле  ліжко  і  там  очікує  свою  жертву…»  Сумління  вже  не  шепотіло,  кожне  слово  віддавало  громом  в  барабанних  перетинках,  кожна  фраза  обвивала  мозок  пекучими  вогняними  шнурами:  «Так,  ти  правий,  хлопче,  більшість  із  них  і  справді  нікчеми  й  покидьки,  а  чим  кращий  ти?  Чим?!  Ти  гірший  за  них…  Стократ  гірший!»
- Я  не  такий!  –  диким  звіром  заревів  Самарканд.  
-  Я  кращий!  Кращий!  Кращий!  –    він  щосили  гамселив  кулаками  та  ногами  стару  вербу.
Згодом  кричати  вже  не  міг,  лише  хрипів  щось  нечленороздільне,  та  по  губах  можна  було  прочитати  –  Кращий!
На  кісточках  пальців  виступила  кров,  лікті  теж  були  збиті,  дорогі  «адідасівські»  треники  порвались  на  правому  коліні  та  Сашко  не  бачив  нічого…  Він  не  відчував  болю  ні  в  руках,  ні  в  гомілках,  ні  в  колінах,  лише  вогняні  шнури,  що,  обплівшись  навколо,  стискали  мозок,  серце,  душу…  Якщо  була  в  нього  ще  душа.
Спітнілий,  захеканий,  він  охопив  товстий  стовбур  розбитими  руками,  відкинув  назад  голову  і  різко  вдарив…    А  потім,  знесилений,  все  ще  обіймаючи  стовбур  сповз  на  землю,  ледве  чутно  шепочучи  невідомо  до  кого:
- Чому  ви  не  дасте  мені  померти?
До  тями  привів  лоскіт  на  щоці.  Сашко  провів  лівою  рукою  по  обличчю  і  відчув  щось  липке.  Глянувши  на  руку  побачив  чотири  літери  татуювання,  завазгані  кров’ю  –  «ТАНЯ»…
«Вивести  потрібно»,  -  подумав.  І  думки  знову  звернули  в  минуле…
Робота  була  разова,  високооплачувана  і  зовсім  неважка  –  завезти  за  півтори  сотні  кілометрів  у  прикордонний  райцентр  посилку  і  привезти  іншу.  Бувала  в  бувальцях,  але  ще  досить  пристойна  «шістка»,  Сашко  –  за  кермом(доручення  на  нього  виписали)  і  ще  три  пацани,  так,  про  всяк  випадок.  Приїхали  завчасно,  до  зустрічі  було  ще  години  дві…  Тихе  містечко.  Тут  мабуть  дуже  гарно  влітку,  вулиці  потопають  в  зелені  –  липи,  каштани  і  навіть  вишневі  та  абрикосові  алеї.  Навіть  у  ту  пору,  наприкінці  жовтня  було  ще  вдосталь  зелені.  А  за  широким  Дністром  –  Молдова.  Двічі  на  день  курсує  пором.  Наш,  український  берег  пологий,  з  піщаними  пляжами,  молдовський,  ніби  м’язисті  груди  випинає  гранітні  брили.  Там,  за  пагорбами  –  Сорока  з  розкішним  базаром,  на  якому  цідять  вино  з  бочок,  мов  у  нас  квас.  Крикливі  молдовани,  верескливі  цигани,  запахи  якихось  смаженин  і  аромат  кукурудзяних  перепічок…  
Поки  пацани  вбивали  час,  граючи  в  карти,  Самарканд  тихенько  дрімав,  відкинувшись  на  сидіння.  Ось  і  пором.  Цупкий,  гладко  виголений  циган  впевнено  прямував  до  їхньої  «шістки».

Далі  буде.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709053
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.12.2016
автор: посполитий