Соло Синтезатора

[b]«Світанкове  соло»[/b]
                         лірика
[b][i]Олександр  Печора  [/i][/b]
Полтавський  літератор
[u]Полтава  -  2015[/u]



     Одна  із  поетичних  збірок  Олександра  Печори  називається  «Світанкове  соло».  Коли  читав  вірші  з  неї,  не  раз  ловив  себе  на  думці,  що  поет  словом  наче  пензлем  пише  яскраві    зорові  образи.  Зразу  ж  згадав,  що  Олександр  Андрійович  за  фахом  художник  (закінчив  Миргородський  керамічний  технікум).  Йому  не  раз  доводилось  займатись  найрізноманітнішою  творчою  діяльністю,  задіювати  різні  свої  таланти  –  мистецькі,  міжособистісні,  організаторські  –  бути  упорядником,  художньо-технічним  редактором,  дизайнером  багатьох  художніх  книг  та  збірників.  Крім  цього,  він  постійно  працював  і  як  фотохудожник.  Світлини  Олександра  Печори  поміщені  в  книгах,  газетах.  Його  фотодобірки,  як  і  літературні  доробки,  використовуються  в  багатьох  учбових  закладах,  в  музеї  Василя  Симоненка,  експонувались  на  виставках.  Йому  доводилось  бути  навіть  відеооператором.    От  звідки,  мабуть,  в  його  поезії  стільки  візуального  наповнення.  
Прикладів  поєднання,  синтезу  в  одній  особистості  таланту  літературного  з  талантом  живописця  є  чимало.  Саме  таким  ми  знаємо  Тараса  Шевченка,  котрий  зумів  відкрити  нові  обрії  як  в  поезії,  так  і  в  образотворчому  мистецтві.  На  пам’ять  приходять  також  іще  Волошин,  Лєрмонтов,  Мікеланджело,  Леонардо  да  Вінчі.  Свого  часу  саме  Леонардо  стверджував,  що  «малярство  –  це  німа  поезія,  а  поезія  –  промовисте  малярство».
Серед  сучасних  поетів-художників  згадуються  ще  Анатолій  Кичинський,  Валентина  Давиденко  і,  звичайно  ж,  Лесь  Подерв'я́нський.
       Та  повернемося  до  збірки  «Світанкове  соло».  Знайомство  з  нею  нагадало,  що  поезія  і  живопис  дуже  схожі  в  намаганні  гармонійно  відобразити  життя  таким,  яким  воно  є.  Саме  органічне  з'єднання  різних  мистецтв  в  художнє  ціле  створює  нову  якість  художнього  явища,  що  не  зводиться  до  простої  суми  складових  його  компонентів.  Твори  живописної  поезії  (чи  поетичного  живопису)  несуть  добро,  красу  і  просвітлення,  а  людина  може  відразу  познайомитися  з  двома  видами  мистецтва  і,  можливо,  стати  їх  шанувальником.
Олександр  Печора  сам  відчуває    потребу  синтезу  в  своїй  творчості  двох  понять    [b]художник[/b]  і  [b]поет[/b]:

     [i]Духовності    і    творчості    основа    –  
     безмежна    віра,    світло    й    доброта.
     З    прадавнини    [b]поет    –    художник    слова,[/b]
     людина    вільна,    щедра    і    проста.
   …………………..
     Зуміє    той    кохатися    у    слові,
     хто    вміє    закохатися    в    житті.
     [b]Поети    –    то    художники    любові,[/b]
     тому    і    не    зникають    в    забутті.    [/i]
           «Художники  любові»(стор.  118)

         Вже  лише  назви  віршів  з  поетичної  збірки  «Світанкове  соло»  звучать  як  назви  художніх  картин:  «Краєвиди(23),    «Село  під  горою»(7),  «Ота  стежина»(6),  «Покинута  хата»(27),  «Біля  криниці  журавлі»(29),  «Квітневий  етюд»(41),  «Столичний  осінній  етюд»(91),    «Травнева  заметіль»(42),  «Яблунева  віхола  у  саду»(51),  «Осіння    гама    у    багатті    кольорів»(78),  «Притулилась  калина  до  хати»(с.68),  «Знов  і  знов  квітує  сад»(с.182)  і  т.  п.
Навіть  розділи  в  збірці  художницькі.  Їх  два:
 1.[b]Подовження  миті[/b]  –  з  пейзажною  та  філософською  лірикою  (    з  6  по  116  сторінку)
(Відомо,  що  пейзаж  часто  надихає  людину  на  філософічні  роздуми,  тож  таке  жанрове  поєднання  цілком  органічне).
2.[b]Художники  любові[/b]  –  в  ньому  представлено  лірику  кохання  (сторінки  118-193).
Численні  поезії  Олександра  Печори  з  перших  слів  апелюють  до  зорової  пам’яті  читача:  
   [i]  Оця  приречена  краса
     на  тлі  осінньої  блакиті  –
     дощем  умитий,  вітром  битий,
     каштан  дочасно  воскреса.
     Зчорніле  втомлене  гілля,
     не  спочиваючи  від  літа,
     враз  почало  бруньками  мліти,
     вже  й  зелен-листячком  стріля.[/i]
         «Оця  приречена  краса»(96)

     Завдяки  синтезу    оповіді,  віршованого  викладу,  яскравих  живописних  образів,  композиційної  довершеності  зображуваного  –  поетична  творчість  Олександра  Печори  сприймається,  як  щось  надзвичайно  живописне.
Звичайно,  саме  в  пейзажах  поетичні  художні  образи  асоціюються  з  графічними  чи  малярськими  творами.
 Ось  такий  вечірній  пейзаж:

     [i]У  надвечір’ї  тихім  горді  
     тулились  верби  до  води,  
     коли  у  зорянім  ескорті  
     явився  місяць-молодик.[/i]
         «Дарунок  долі»(143)

Про  милу  серцю  Лубенську  околицю:
   [i]  О,  як  я  тут  пораював!
     Привільно  і  натхненно  думав!
     На  лавці  під  креслатим  дубом
     етюд  у  серці  малював.[/i]
         «Приліг  в  квітучих  чебрецях»(76)

Сільський  пейзаж:
   [i]  У  зажурі  над  ставочком
     посхилялись  верби.
     Ген  рясніють  бур'яночки,
     видно  ферми  ребра.
     Край  городів  пахне  гречка,
     соняхи  квітують.
     А  вже  й  вечір  недалечко.
     Що  ж  бо  він  готує?[/i]
             «За  грядками  за  ставочком»  (с.107)

Міський  пейзаж-ескіз:
   [i]    Виростають    споруди    помпезні.
       Тротуарами    –    "тачки"    крутезні.
       На    Хрещатику    –    крапельки    раю.
       А    під    ЦУМом    жербак    помирає.
       Бізнесмени,    міняли,    путани.
       Барабанять,    танцюють    каштани...[/i]
           «Столичний  осінній  етюд»(91)
   
Похмурий  дещо  містичний  пейзаж:
     [i]Мов    дідугани,    сиві    явори
     над    шляхом    кладовищенським  застигли.
     Голодна    тічка    з    буйним    вітром  скиглить.
     І    дощ    пере.
     І    густо    кучерявиться    спориш.
     Посеред    двору    погріб    бовваніє.
     На    залишках    воріт    –    підкова    мріє                                                                        
     І    дріж    бере.[/i]
                 «Мов  дідугани  сиві  явори»(49)

         Поет  вносить  у  поезію  найтонше,  багатофункціональне,  мистецьки  значуще  відчуття  світла,  кольору,  простору,  повне  істинно  кінематографічного  смислу  поєднання  барв,  звуку  і  відстані.  
Милуєшся  цими  пейзажами  і  не  можеш  не  думати  про  те,  яка  велика  схожість  існує  між  Поезією  та  Живописом,  яка  велика  гармонія  їх  поєднує.  Ну  хіба  не  картина  уявляється,  коли  читаєш  ці  рядки:

 [i]    Осіння    гама    у    багатті    кольорів.
     І    сонце    котиться    по    голубій    тарелі.
     Сільський    пейзаж.
     Ген    –    кілька    припнутих    корів.
     Не    череда…
     Але    які    тут    акварелі![/i]
                       «Осіння    гама    у    багатті    кольорів»(78)

       Ти  наче  дивишся  на  пейзаж  очима  художника.  Вдало  підібрані  слова  і  вербальні  образи  включають  в  мозку  образи  візуальні:
     [i]Яблунева  віхола  у  саду  –
     пелюстки  рожевії  у  меду.
     Гомонять  під  стріхою  ластівки,
     крилами  черкаючи  об  шибки.[/i]
           «Яблунева  віхола  у  саду»(51)

Навіть  в  архітектурному  пейзажі  відчувається  яскрава  живописність  поезії:

     [i]Свіжі  трави  жують  корови,
     ремиґаючи  без  журби.                  
     Забігайлівки  і  хороми
     понад  трасою,  мов  гриби.[/i]
                     Краєвиди(23)

         В  художньо-поетичній  палітрі  Печори  окрім  пейзажного  є  й  другі  жанри:
Наприклад,  портрет:
   [i]  Радісні  світлини  на  стіні.
     Чорно-білі,  та  нетлінно  квітнуть.
     Досі  усміхається  мені
     дівчина  з  минулого  століття.
     Й  хлопець  гарний.
     Вусики  –  пушок…
     Справжній  хіпі.
     Бравий  погляд  лиса…
     А  тепер  
     в  люстерко  гляну  –  шок!
     Краще  б  сивий,
     а  то  зовсім  лисий.[/i]
                 «Два  портрети»(175)


     [i]Смаглявка  гарна,  карий  блиск  очей,
     духмяне  прядиво  чорнявого  волосся!..[/i]
               «Опікун»(127)

 [i]    В    твоїх    очах    –    негасний    біль,    бездонний    сум.
     Та    я    побачив    у    тобі    таку    красу!
     Таку    незвідану    зачаєну    глибінь…[/i]
                     «А  ти  й  для  себе  поживи»(148)

     Часто  поет  використовує  такий  прийом  –змальовує  візуальний  образ,  споглядання  якого  викликають  роздуми  чи  спогади.  Або  перед  початком  розповіді  чи  розгортання  сюжету  відштовхується  від  картинки,  зображеної  одним-двома  рядками.
Наприклад,  як  в  цих  побутово-драматичних  замальовках:
   [i]  Хвилююча  безрадісна  краса:
     під  крилами  горіха  –  біла  хата.
     А  мати  край  віконечка  згаса:
     несила  й  по  долівці  вже  ступати.[/i]
             «ПТАХА-МАТИ»  (39)

Або  ще:
   [i]  Притулилась  калина  до  хати,  
     колихає  розлоге  гілля.
     Край  віконця  зажурена  мати
     шепче  зболено  рідне  ім’я.[/i]
                 «Притулилась  калина  до  хати»(с.68)
Цей  прийом,  зокрема,  використовується    в  віршах  другої  частини  збірки  –  [b]Художники  любові[/b],  де  менше  суто  пейзажної  лірики.
-------------------

         Олександр  Андрійович  дружить  не  лише  з    музами  поезії  і  живопису.  До  нього  небайдужа  ще  й  покровителька  музики.  Чимало  віршів  в  збірці  «Світанкове  соло»  пов’язані  з  музикою  –  вони  або  були  створені  на  мелодії,  або  чітко  ритмізовані,  мелодійні,  яскраво  пісенні,  вірші    автора  композитори  поклали  на  музику.  Деякі  з  цих  пісень  записано  на  диски,  вони  виконуються  аматорами  та  майстрами  сцени.  
А  якщо  в  текстах  цих  пісень  присутній  явно  виражений  пейзажний  мотив,  хіба  такий  твір  не  можна  назвати  синтезом  трьох  мистецтв.

   [i]  Щедро  туман  на  скроні  осіда.
     Є  ще  тепло  і  спеки  вже  немає.
     Бавиться  сонцем  осінь  золота,
     а  ностальгія  в  юність  повертає.
     Калина  вже  морози  вигляда,
     намистом  пурпуровим  наречіє.
     А  сивий  сонях  спомини  горта,
     в  задумі  зустрічає  надвечір’я.[/i]
           «ОСІНЬ  ЗОЛОТА»(80)

Або  ще  один  пісенний  текст:
   [i]  Над  річкою  схилилася  верба,
     де  ми  облюбували  човен  мрії.
     Давно  тут  поселилася  журба.
     Ім’я  твоє  в  душі  моїй  зоріє.
     Грайливо  срібна  річечка  тече.
     Стрічалися  отут,  неначе  вчора,
     та  як  же  нині  серденько  пече!
     Прикутий  до  верби  старої  човен.  [/i]
                 «НА  БЕРЕЗІ  РОЗРАДИ»(  с.177)

     Наведу  приклад  ще  одного  вірша-пісні.    (Класик  французької  поезії  Поль  Верлен  з  його  «пейзажами  душі»  відпочиває!)
[i]
     А  на  порозі  вже  мене  чатує  осінь,
     і  поселилася  на  скронях  заметіль.
     На  струнах  вітру  за  весною  дощ  голосить,
     але  любов  не  повертається  відтіль.  [/i]  
               «Любов  колишня»(166)  
-----------------------------------------
     Хочу  побажати  Олександру  Андрійовичу    довгої  творчої  золотої  осені.  І  надалі  малювати  словом,  співати  віршем,  синтезувати  різні  види  творчої  діяльності  собі  в  задоволення,  людям  на  радість.  Завершую  словами  вірша  зі  збірки  «Світанкове  соло»:
           Хоч  вже  й  минуло  тепле  літо,  
           та  осінь  –  справді  золота!
           Любов’ю  серденько  зігріте,  
           коли  душа  ще  молода.
                 «Дарунок  долі»(143)

-------------------------

11.11.2016

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708160
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 23.12.2016
автор: Віктор Ох