Пройду босоніж полем, та й заплачу…
Не від стерні, болючої «у слід»,
А від жаху, який щоденно бачу
Іще з малих та нерозумних літ.
Війна грохоче поруч знову й знову,
«Слуга народу» – явно не жебрак;
І зажадали українську вроду
Знов турок, росіянин і поляк.
Болюче так у серці туга колить.
Упав, і рідну землю обіймаю.
«Нікому не віддам тебе, ніколи,
Бо я рідніш країни і не знаю;
Бо я миліш країни і не знаю,
В якої завжди є удосталь хліба,
Якій я вдячний за усе, що маю:
Родину, друзів, і недовго діда.»
Заплющив очі й слізно уявляю,
Що ти, нарешті,– вільная від кривди.
Й до Бога я молитвою благаю,
Аби змогти оце в тобі створити.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707727
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 21.12.2016
автор: sensey