[b]Старі боги не померли, не загинули у боротьбі із новим богом, знехтувані тими, хто ще недавно приносив їм щедрі жертви, вони переселилися в ніч, щоб самим відбирати те, що колись належало їм по праву… [/b]
- Не ходи, дитино, до того ставу, не ходи, кажу! – бабця боляче вщипнули за шкіру на ребрах.
- А чому не ходити, чому?! – не вгавав Сашко.
- Не ходи, тай по всьому! – зморшки над бабиною верхньою губою стали ще ряснішими, а погляд темно-карих, майже чорних очей ще колючішим. Вона заходилася поратись біля «літньої» плити під навісом, на якій вже підоспів борщ. Ах, той бабчин борщ! Ммм… Сма-ко-та! Мати ніколи такого не варила. А от бабця… Борщ із зеленими нестиглими яблуками замість оцту, з пахощами кропу, шафрану, ще якогось невідомого зілля, яким бабця щедро здобрювали страву, із шматками окосту із «по-хазяйськи» прирізаним м’ясом. Коли обгризаєш той окіст, то в яснах відчувається якесь приємне неземне ниття. З величезними розімлілими квасолинами. Коли чавиш ті квасолини між язиком та піднебінням, в роті стає… Солодко? Ні… Млосно…
Поки бабця грюкали на плиті чавунами з борщем, кашею та узваром, Сашко пильно розглядав її. Бабця Марфа були дорідною, ширококостою жінкою. Якби хлопець знав таке слово, то назвав би її дебелою. На досить широкому круглому обличчі ще вгадувались сліди колишньої краси. Біля плити, через спеку, бабця були простоволосою, червона, з дрібними квіточками по краю, хустка була на округлих, міцних, та ще не опущених донизу тягарем років плечах. Волосся – зараз майже сиве, а колись – кольору воронового крила, було зібране на потилиці у тугий вузол. Пасмочко до пасмочка - жодна волосинка не вибивалась із зачіски.
- Гарною були б бабця, якби не оті зморшки над верхньою губою та не той колючий погляд, - подумав Сашко.
Дивно… Дуже дивно для шестирічного хлопчика, що він побачив красу в старості. Можливо, саме ця здатність бачити по-іншому, не так, як усі і зробила його… Можливо, саме ця розмова з бабусею й стала першою ланкою… Хто зна? Ніхто не зна…
- Один Бог відає, та і то не про все, - часто повторювали бабця Марфа, - А і Він іноді нічого не вдіє…
- Марфуш, Бога нет! Прекращай нести эту чушь, - суворо, але незлостиво озивався на бабину репліку дід. А бабця міцно стискали зуби, що аж ходили жовна, та лише кидали на діда колючий погляд.
Дід був повною протилежністю бабці – невисокий на зріст, із дрібними рисами обличчя та міцними і чіпкими, мов клІщі, руками. В далекій юності дідусь працював у кузні молотобойцем, тож кількарічне махання молотом мабуть далося взнаки.
Що поєднало цих таких різних людей? Різних і зовні, і, мабуть, внутрішньо. Бабця – папівписемна, дід… Дід – відставний капітан міліції, майже десять років очолював райвідділок. Бабця розмовляли українською, дід – виключно російською, хоч і не був росіянином. А Сашко… Сашко, який більшу частину свого недовгого ще життя провів із ними, щоб догодити обом розмовляв так, як кому зручніше. Він навіть не знав, якою мовою навчився розмовляти першою. Читати – точно російською. Дідусь навчив. А потім – українською, батько. Сашкові було тоді три.
- То чого до ставу не ходити, бабцю?
Баба рвучко обернулася й повільно-повільно опустилася на ослінчик.
- Ходи до мене, Сашуню, - бабусин голос був сама ніжність.
Хлопець ще ніколи не бачив її такою, а тому наближався повільно й сторожко, очікуючи чи потиличника, чи чергового щипка.
- Ходи, не бійся… Сідай до мене на коліна… Ось так… Прокляте це місце, дитино… Багато людей тут потопилося…
- Ай, бабцю! Та вони просто плавати не вміли, А я – як риба! Мене тато навчив… - Сашко прикусив язика. Він знав, що бабця чомусь не люблять, коли він згадує тата, але цього разу вона не зважила.
Погляд бабці Марфи був не таким колючим, як завжди. Він блукав десь далеко-далеко…
- Бабцю, то що ж там?
Стара Марфа здригнулась…
- Колись, мені моя бабця розказували, вирішив наш пан, поляк, який тут жив, викопати великий став і побудувати на ньому млин. Зігнали силу людей підневільних і почали копати. Не знаю, чи довго копали, але натрапили на величезну кам’яну брилу. Таку велику, як от… наша хата. Обкопали її, обв’язали мотуззям, запрягли дванадцять пар волів і витягли. А брила виявилася круглою, мов колесо. На брилі вирубані були якісь малюнки – щось схоже на людські тварі*. Але такі… Казали моя бабця, що одним оком глянули на той камінь і аж душа захолола. Лежав камінь на самісінькій спеці кілька днів та залишався холодним, як лід. І робітники гинути почали – той впав та в’язи скрутив, той в трясовині на болотистому березі річки втопився. Відмовлялися люди копати, та впертий пан Бржозовський – його гайдуки батогами працівників на роботу згонили. Так за місяць і викопали, потім і млин швидко побудували. А пан, щоб посміятися з мужицьких страхів наказав зробити з тієї брили млинове жорно. Ось так, мовляв, ви боялися, мужики темні, а я ще й гроші на тому зароблятиму.
А взимку, Юзьо, синочок панський, катався на ковзанах та й шубовснув у ополонку. Знайшли лише його шапку, та й то – лише пізньої весни. Погорював-погорював ясновельможний пан Жигмонт, та що вдієш? Ще дві доньки-красуні ростуть, близнятка – Гелена та Яся. За кілька років після смерті братика, випливли вони на човні покататися. Та не самі, а з двома кавалерами… Довго їх шукали… Не знайшли… Лише човен перевернутий. А за тиждень до млина прибило парасольку та хусточку носову з буквами вишитими «J» і «B», Ярослава, тобто, Бржозовська. Ясина хусточка була.
- Ай! Випадковість це бабусю! Казка! Всякому явищу є наукове пояснення, - Сашко був не по роках розумним хлопчиком, - Може, їх літаюча тарілка забрала?
- Ой, дитино… Залізна Баба їх забрала…
- Бабцю, знаєте бабцю! Ніяких Залізних Бабів не буває! От хто її бачив? От Ви її бачили???
Раптом сталося те, чого Сашко зовсім не очікував – зіниці Марфи розширились, вона затремтіла всім тілом дрібним тремтінням і рвучко притисла хлопчика до своїх грудей, гаряче шепочучи у вухо
- Не ходи, не ходи синку! Особливо на ті кладки, що в очеретах, а Чортів млин оминай десятою дорогою! І вдень і вночі оминай!
За кілька секунд бабина хватка ослабла, вона мовчки відсторонила хлопчика, зміряла його звичним колючим поглядом і, таким же звичним голосом, мовила
- А тепер – марш до діда! Газети почитайте, а потім розповіси мені, що там вже знов ті американці творять.
День добіг кінця швидко. Ввечері приїхав тато. За вечерею вони з бабцею намагалися не зустрічатись поглядами, але то було звичним. Вночі Сашко тулився до міцної татової руки та слухав смішнючу казку про собаку Рябка, який так заховав кісточку від хитрого кота, що вже й сам не зміг її знайти.
А завтра буде тридцять перше серпня, вони з татом поїдуть додому, бо через день – до школи! У перший клас! Схожа на казку розповідь бабці Марфи швидко забулась. Люди швидко ховають у далекі, припалі пилом, закамарки пам'яті те, у що не вірять і чого не бояться.
Заплющені очі нікого не роблять невидимим…
***
Сонце шкварило, мов навіжене… Градусів сорок, не менше… Добре, хоч сумка неважка – все своє ношу із собою! Хто там сказав? Сократ, здається? Чи Демокріт? Ні… Демокріт – це про «двічі в одну річку»… Нав'язливі думки про «стовпів» філософії відволікали Сашка від не менш нав'язливих, але менш приємних думок. Сашко… Хто його востаннє Сашком називав? Мама, хіба… А так – Саня… Саня Самарканд. Або просто – Самарканд.
Заскочити на хвилинку до бабці, привітатись та й завалитись до Влада – давнього товариша дитячих ігор.
- Потішити його, що півроку-рік побуду тут, - подумав Сашко.
- Так… Ці, Богом забуті Козячі Хребти, певне – найкращий варіант, щоб відсидітись. Бабла тут надовго вистачить. За сто баксів тут півсела скупити можна, - така думка невимовно насмішила.
- А там, дивись, все вляжеться, перетреться… Всі заспокояться і можна буде повертатись без ризику отримати заточку в бік або «маслину» в лобешник. Ай! Не туди ти влип, Самарканд, ой не туди, не тим людям дорогу перейшов… Нічого, прорвемось. Шрами – не діри, заживуть…
*твар (діалектне) – обличчя
Далі буде.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707516
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.12.2016
автор: посполитий