Що б ти сказала в останнє?
Чомусь це шепочуть думки,
Без легкості біль поєднає,
І серце все рве на шматки.
Напевно ніколи не скажу,
Що легко бувало колись,
Та розум кричить я не можу,
Ти просто візьми озернись!
Поглянь у ті промені щастя,
В котрих ти побачив усе,
Ти просто миттєво відкрився,
Неспокій тебе ще гризе.
Ти пагубно кидаєш руки,
Та віриш у неї при все,
Вона наче янгол окутий,
Та з нею тобі лиш везе.
І кожна хвилина як мрія,
В думках закружляє вона,
Дзвінки і слова то надія,
Та серця у грудях нема.
Вона щось чарівно шепоче,
А я лиш доволі боюсь,
Боюсь що говорю в останнє,
І крові від серця нап’юсь.
Жахливо таке щось писати,
Коли розум рвуть ці думки,
Із ними так важко чекати,
Із ними так важко іти.
Нехай час доволі знущався,
І я свою мить упустив,
Тоді я тебе не кохав ще…
Тоді я тебе лиш любив.
І байдуже хто що говорить,
І скільки минатиме літ,
Я знати буду і чекати,
Бо ти розтопила той лід.
Що ти наче зірочка з неба,
На схилі манила мене,
А я одинокий напишу…
Кохаю так сильно тебе!
19 грудня 2016 року ©Андрій Анатолійович Отченко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707445
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.12.2016
автор: Андрій Анатолійович Отченко