За декілька хвилин я приготувала їжу і донесла її до кімнати. Шеф сидів, кинувши ряд подушок на підлогу, що мене дуже здивувало.
-Давай сьогодні без всього пафосу. Аромати з кухні йдуть божественні. Але ще в Італії мене навчили їсти піцу руками...Ти ж не проти?
-Ти був в Італії?
-А ти завжди маєш відповідати питанням на питання?
Я посміхнулась і підтягнула по-ближче журнального столика. На нього я поставила дощечку з піцою і потім два келиха. Бос відкоркував вино. Червоне, напівсолодке, італійське. Воно мало колір спраглої крові і заледве терпкий присмак п'янкої ночі. На фон ми вирішили увімкнути лишень музику, плейлист підібрав Євген. Такий собі вечір релаксу.
-І так, поціновувачка запитань, давай з тобою пограємо в одну гру?
-Що ти знову вигадав?
-Ось бачиш, ти навіть тут проявляєш свою нетерплячість. Просто забавка. Ще з універу. Ви, певно, також в таке грались. "Правда або дія".
-О, Боже... Ти знаєш, скільки часу ми так провели...
-Значить, правила пояснювати непотрібно? Так що, згідна?
-Ну, можна спробувати...
-І так, правда або дія?
-Ось так, відразу? Правда!
-А що чекати? І так, кажеш, правда... Щоб такого запитати... Пісня, яка змушує тебе плакати?
-Плакати... Знаєш, є така... Взагалі-то їх декілька... Багато... Але...Те, що ось так виринає миттєво - "Вона" - "Плач Єремії". Із нею багато чого особистого сплетено. Неприємного і навпаки. І так, моя черга?
-Так.. Ну, давай, зараз також випереджу твоє питання, правда!
-Відмінно! Так чесніше. І так, що ти згадуєш при слові дитинство?
- О, це не складно. Дивись, колись ми з тобою були на дачі у спільних знайомих. Ну, так сталось. І ось ту альтанку на березі, пам'ятаєш?
-До чого тут?
-Ти можеш дослухати?
-Вибач. Звісно.
-Ось її колись зробив мій дідусь. Ми там часто проводили час, вудили рибу, вчили мене плавати, грати на гітарі. Спали в наметі. Там я пас гусей. От не смійся! У нас були гуси!
-То ти вже тоді був начальник, - гиготнула я.
-О, ще й який. Тоді мені здавалось, що я -Робін Гуд. Ще й серіал такий йшов по телебаченню. Я мав власний лук, стріли. Уявляв собі ворогів. Команду. Коротше, таким було моє дитинство. Із запахом лугу і величних сосен.
- Круто! І так, давай, я також виберу правду.
-Знову?
-А що вже все про мене дізнався? Не цікаво?
-Ні, просто думаю, що пора долити вина - там дивись і дії підуть, - іронічно додав бос.
-Ну, спробуй. Мені ще завтра на роботу, Євген Дмитрович, Вам також.
-І так, не відволікайся... Правду... Якою твариною ти себе би охарактеризувала?
-Мухою!
-Що? Я очікував, щось по типу - "кішка", а чому муха?
-Тягне по життю на всіляке лайно!
Ми гучно засміялись. І пішли на перекур.
-Продовжуємо? - сміливо видав Євген.
-Звісно, і так, правда чи?
-Правда, пані муха.
-Коли ти почав палити?
-О, вперше спробував в десятому класі. То мені видавалось так круто. Типу, я такий дорослий, небезпечний. Насправді, мені не подобалось, просто так я завойовував авторитет серед доросліших у компанії. А так, щоб серйозно - вже в університеті. А ти?
-А з чого ти взяв, що я виберу правду?
-Посміливішала? Добре, тоді, з твого дозволу бажання дії, я залишу тобі на потім...
-ЕЕЕ, так не чесно...
-Ні-ні, це моє право. Може, мені потрібно буде документи роздрукувати, чи каву принести...-зловісно посміхався Дмитрович.
Тим часом вже пішла перша година ночі і друга пляшка вина (моя все ж таки згодилась). Теми ставали все цікавіші, сміх все гучнішим. Ми ділились спогадами з дитинства чи юності, чимось таємничим, аж тут прозвучало питання викликало у мене сум'яття і ступор...
- А чому ти плакала тоді на камінні на Дніпрі?
-Що? Ти звідки це знаєш?
-Відповідай!
-Я не розумію про що ти...
-Років десять тому. Ти, Дніпровські схили, каміння...
-Це неймовірно! Ти не можеш просто цього знати. Добре, договір є договір. Тоді мене дуже образили. Зрадили. Здавалось, що жити немає за що... Відсутній сенс... Дихати було тяжко...Тепер дай відповідь на питання!
-Я тебе бачив. Ти сиділа в джинсах і кедах. І була холодною і колючою. Я хотів підійти, але поки зважився, то біля тебе вже був якийсь парубок...
-Та не може того бути...
-Може, в мене навіть фото з того дня є... Сьогодні зранку я побачив такий же погляд у тебе в авто...
- Я в шоці!- мені відбирало мову. Абсолютно. Яка ж цікава буває доля.
-ось із чим я тебе порівняв би. Ти - крижинка. Або їжак!
-Чому це?
-Тому що ти постійно колешся. Чи то тільки зі мною так?
-До чого це? Просто ти - крадій!
-Я? Ти не нагадаєш, що це в тебе на вікні?
-Пальма, - спокійно відповіла, підійшовши впритул до шефа і вікна, я.
-А звідки вона в тебе?
І тут я згадала ту бурхливу ніч, коли ми зі Славкою трощили кабінет боса. І поцупили його рослинку. І, це ж вона! Я її так і не повернула!
-То - випадково, - почала було виправдовуватись я.
-Ага, так чому ж я тоді крадій?
-Бо ти зробив це двічі!
-Що саме?
-Ти вкрав мій поцілунок!
-Тричі!
-Що? - не встигла доказати я, як Євген примусив мене замовкнути. Він знову зробив це. Без дозволу. Без зайвих передмов. Палко, міцно, сп'яніло.... А я - я навіть не пручалась... Я просто розчинялась в ньому як цукор в каві... Мені не хотілось зупинятись... Я відчувала, як тепло розливається по всьому тілу...
- А тепер, ти ж пам'ятаєш, що в мене є бажання в запасі?- очі в очі видав Дмитрович, - віддай мені його?
І я сліпо і бездумно поринула у вир емоцій. Відпустила всі бажання на волю...
Поступово додолу спадав одяг і тіні... Тьмяне світло, легка музика, два тіла, затиснуті обіймами, два серця, які відбивають шалений ритм...
- Я взагалі мав на увазі вазончик з квіткою, але так навіть краще... - сказав Євген і ми зі сміхом впали на ліжко...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703138
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.11.2016
автор: Sama_po_Sobi