І плакала над ними власна доля

Давно  забута  стежечка  до  хати,
Нема  давно  у  ній  живих  людей,
Були  ж  у  ній  і  діти,  й  батько,  й  мати…
Туди  нас  пам’ять  крізь  роки  веде…

Хрестом  пробилась…  Крик    –  до  неба  й  досі,
Бентежить  розум  голоду  чума,
Людські  життя  складались  у  покоси  
Таке  забути  права  в    нас  нема!..

Мільйони  їх  лягло  тоді,  в  тридцяті,
Знесилених,  знекровлено-блідих,
За  ними  не  було  кому  ридати,
Подати  напівмертвому  води.

Мільйони  тіл,  розтерзаних,  у  полі,
А  хтось  знаходив  цвинтар  край  доріг,
І  плакала  над  ними  власна  доля,
Згубивши  у  Москві  свій  оберіг.

Від  голоду,  здалось,  умерла  й  віра,
Закутавши  серця  у  лід-сніги,
Нам  листопад  вінок  журби  приміряв,
Свічу  прозріння  подали  боги.

Мороз    по  тілу  і  клубок  у  горлі,
І  трепетом  в  очах  –  гірка  сльоза…
Нам  важко  говорить  про  це  й  сьогодні,
Та  треба  світу  правду  розказать,

Щоби  піднять  державу  із  руїни
Й  нову  вже  будувать  не  на  брехні.
Це  вистраждала  право  Україна
У  голоді,  у  холоді  й  війні!..
25.11.2016.

Ганна  Верес  (Демиденко).  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702958
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 26.11.2016
автор: Ганна Верес