Не називаю більше раєм
життя своє, що догорає…
Якби ж тоді про все це знала,
То світ за очі б я втікала!
Мені казали: «Доню, вчись,
і будеш лікарем колись».
До них я мило усміхалась,
наперекір усім навчалась
чужинським мовам. За кордоном
хотіла жити по закону!
Але й тоді найбільше зло
в країні цій завжди жило -
зв’язки і гроші на хабар,
хто був багатий, той і прав!
Свого диплому не цуралась,
в Карпатський край тоді зібралась
засіяти розумне й вічне -
манили гори й ліс магічно.
Не тільки діток я навчала,
разом про рідний край співали,
у надвечір’ї все село
до клубу на гулянку йшло.
А як же смачно на весілля
газдині готували зілля,
смаколики та різні страви,
а під кінець були забави.
Та згодом все не так пішло,
і я залишила село.
Знов повернулась до родини,
у рідний дім, де кущ калини,
як наречена, білим цвітом
мене зустрів він так привітно!
А потім, нібито в кіно,
злітала вверх, за тим на дно,
та вчасно я зійшла зі сцени,
і народилися катрени…
Я стала вільна від роботи,
і мріяла про зорельоти,
хотіла мандрувати світом,
та мрія стала пустоцвітом.
Чимало горя і жалю
зазнала й досі ще терплю,
але найбільшу мрію маю -
назвати знов країну раєм,
щоб закінчилася війна -
терпіння лопнула струна…
За що народу така кара -
страждаємо від «яничара»,
і за які такі гріхи
вмирають дочки і сини?
Чи дочекаюся чи ні,
щоби настав кінець війні?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702124
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 22.11.2016
автор: ОЛЬГА ШНУРЕНКО