Колись я покину ті вірші писати,
Не буду палати вогнем,
І стану тихенько свій вік доживати,
Милуючись сонячним днем,
Свої почуття покладу у шухляду,
До фотоальбомів старих,
І песика я заведу для розради,
Щоб пильно хазяйку стеріг.
Я стану старою поважною пані
Що молодь так любить повчать,
Закрию всі спогади, що про кохання,
Хай в дальній кімнаті скавчать.
Усе буде добре, прийматиму друзів
На каву чи в карти пограть.
Я вже не піду до калини у лузі,
А буду лише споглядать:
Як зміниться світ, і зростатимуть діти,
Як лине технічний прогрес…
Життя ж неможливо нічим зупинити-
Воно хоч з тобою, хоч без.
І впевнена в тім, що побачу інакших
Письменників і поетес,
Які володітимуть словом ще краще,
Хоч з досвідом нашим, хоч без.
Мине і ця віра в свою винятковість,
Що ніжила душу роки…
Чому ж ця буденна про будущність повість
Лякає мене навпаки?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701397
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 19.11.2016
автор: Людмила Васильєва (Лєгостаєва)