непотрібне
стало нікому –
дзеркало
винесли з дому,
лицем притулили
до металевого ящика –
тепер у огляді дзеркала
тільки брудна бокова стінка
біляпід`їздного смітника
вміє – то хай заплаче:
не обирає безвільне дзеркало
куди дивиться і що бачить…
з діда-прадіда повелося, і нині є:
от і звикло
дзеркало,
що кут його зору завжди спрямовує
на свої потреби стороння рука:
у безвільних дзеркал –
доля така…
то що є добро,
і що є зло?...
од страху тремтить крихке дзеркало
притулене до сміттє-ба́ка
під занадто гострим кутом –
а ось і доля не забарилася,
йде-наближається дворовим котом…
прийшла,
мимохіть торкнула,
перекинула
і об асфальт на куски-скалки
розбила
дзеркало:
і яка різниця, скільки чужих облич
у собі за минуле життя воно бачило…
розбите дзеркало
кожним гострим уламком
зазирнуло нарешті в себе,
а там - Небо…
…Небо!
чисте безмежне вільне високе блакитне небо!
на небі ж – Сонце:
Сонце!
ось яке воно є -
справжнє МОЄ
лице…
…прийшов двірник,
визбирав на асфальті розбите небо,
змів до крихти і викинув у смітник…
зникло у чорній утробі дзеркало,
ніби і не було:
та у мить останню
небо в собі знайшло…
і Сонце
зникло
зі зметеного на совок бачення,
але те вже не мало
значення…
09.11.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699504
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.11.2016
автор: Валя Савелюк