Вже зібрали урожай. Звезли весь в комори.
Стільки радості навкруг... Добра ж цілі гори!
Та одне зернятко лишилось край поля.
Бути одиноким, видно, його доля?..
На світ воно дивиться, ніби у віконце.
Лежить бідолашне, бачить небо й сонце.
Хліб духмяний, тістечка з борошна зробили.
За нього забули, одне залишили.
Ніхто не помітив, нікому підняти.
Навіть сірим горобцям його не склювати.
Впало між каміння, ніхто не побачить.
Гірко так зернятку... та воно не плаче!
Та ще грудку кинули, увесь світ прикрили.
Вже не видно й сонця, і сніги накрили...
Не злякалось зернятко. Міцніше згорнулось.
Заснуло малесеньке... Весною проснулось!
Як пригріло сонце, стало проростати.
Та й заколосилося... Вже й зернят багато.
А навколо нива... Знов шумить хлібами.
Наливає силою колос золотавий!
Думало, однісіньке... А є так багато!
В нашого зернятка тепер життя - свято.
Часто, кого топчуть, чи не помічають,
ясніють, як зернятка... Добром проростають!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696081
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 22.10.2016
автор: Надія Башинська