День – молоко учорашнє – холодний і сивий,
Золото листя поволі з’їдає іржа.
Жовтень скупий на тепло, але щедрий на зливи.
Ближче і ближче ота ледь відчутна межа…
Час, коли осінь так плавно перейде у зиму,
Пудрою інею вкриються сонні сади…
Входиш у світ, щоб послухати вічність незриму
В шереху крон, що відбились у плазмі води.
Як зачаровує щедра палітра осіння:
Охрове, мідне, багряне – строкаті мазки!
Річка у чистому сріблі шліфує каміння,
Ніби полоще твої обважнілі думки…
Ніби змиває усе непотрібне й погане,
Щоб прояснити присипане пилом вікно.
Небо пливе, як розлиті вершкові тумани,
Мох набирає вологи, мов грубе сукно.
Входиш в цю осінь – отак несміливо і стиха,
Грузнуть підошви – не ґрунт, а розплавлений віск!..
Сила якась невловима наказує: «Дихай…»,
Клітку грудну розпирає, аж чується тріск.
Все буде добре, здолаєш і смуток, і втому,
Начисто вибілить душу, мов аркуш, зима.
Знаєш, як добре вертатись до рідного дому,
Де не сама!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695678
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.10.2016
автор: Наталя Данилюк