Зустріч або ilusiones perdidas

                                                                                                         ЗУСТРІЧ
                                                                                   або  ilusiones  perdidas  
           Винуватою  в  поганому  настрої  Григора  Федоровича  була  осінь.  Ще  тиждень-другий  він  якось  рятувався  від  хандри.  Пив  гарячий  глінтвейн,  зроблений  за  особливим  рецептом    іспанського  аміго,  клав  на  груди  Батлера  -шотландського  вислоухого  кота,  запалював  дрова  у  каміні.  Григір  Федорович  не  любив  осені  в  цій  чужій  для  нього  країні.  Зрештою  й  цієї  країни  він  не  любив.  Навіть    поміж  друзями,  такими  ж  емігрантами  як  сам,  дозволяв  собі  пожартувати:  живеш,  як  із  вигідною,  але  нелюбимою  жінкою.  Нічого  не  хочеш  міняти,  бо  так  тобі  добре,  але  таємно  мрієш  про  іншу  -  ту,  яка  в  твоєму  серці  болить  до  тризни.  
           Григір  Федорович  любив  іншу  осінь.  Коли  під  ногами  лежить  м'який  килим  з  кольорового  листя.  І  запах!  Цей  неймовірний  запах  осінніх  листків.  Мабуть,  небесний  парфумер  довго  чаклував,  аби  вийшов  такий  неповторний  аромат  радості,  в  якому  ледь  відчувались  нотки    смутку  і  ностальгії.  І  цей  аромат  увібрало    її  волосся.  Григір  Федорович  заплющив  очі  і  побачив  картину:  теплий  вечір.  Був  початок  жовтня,  але  літо,  певно,  випросило  ще  декілька  днів,  аби  завершити  усі  свої  справи.  Він  -  студент  медичного  інституту.  До  безтями  закоханий  в  актрису.    Йому  двадцять,  їй    тридцять  п'ять.  Він  червонів,  коли    торкався  її    руки.  А  вона  сама  притулилась  гарячими  устами  до  його  ще  нецілованих    губ.  Вона  була  дуже  гарна.  Хто  зна,  чи  й  сам  Джованні  Больдіні  -  кращий  портретист  минулого  століття  зміг  би  передати  її  красу.  В  неї  були  зелені  очі.  Такого  кольору  очей  він  уже  потім  не  бачив  ні  в  кого.  Він  подарував  їй  тоді  дешеву  брошку  у  вигляді  кленового  листка.  А  вчора  у  дорогому  бутику  побачив  таку  ж,  тільки  із  білого  золота.  Й  навіщось  купив.
         Григір  Федорович  підійшов  до  фортепіано  і  набрав  декілька  нот  відомої  польської  пісеньки:"  Przez  twe  oczy,  te  oczy  zielone  oszalałem
                                         Gwiazdy  chyba  twym  oczom  oddały  cały  blask
                                           A  ja  serce  miłości  spragnione  ci  oddałe
                                           Tak  zakochać,  zakochać  się  można  tylko  raz".
         Цікаво  де  вона  зараз?  Як  виглядає  у  домашньому  халаті  і  кімнатних  тапочках?  Та  ні,  вона  ніколи  не  одягне  халат  і  тапочки.  Вона  -  мрія.  А  мрії  зодягаються  лише  в  прозорі  шифонові  сукні.    Хоча  б  ще  раз,  ще  один  раз  подивитися  на  неї,  заглянути  в  її  зелені  очі,  вдихнути  запах  осіннього  листя  у  її  шаленому  рудому  волоссі.  Цікаво,  як  склалося  б  у    нього  життя,  якби  вона  була  поруч...
         У  них  було  лише  одне  побачення  й  один  поцілунок.  І  він,  і  вона  розуміли,  що  продовження  не  може  бути.  Не  прийнято  було  в  суспільстві  у  той  час  так...  не  прийнято.  Йому  лише  двадцять,  а  їй  уже  тридцять  п'ять.  Він  ще  довго  ходив  на    її  прем'єри,  дарував  квіти,  збирав  вирізки  із  газет,  де  зустрічалось  кохане  ім'я.  І  як  ревнивий  Отелло  стояв  під  її  будинком  до  пізнього  вечора,  щоб  надавати  тумаків  суперникам.  Але  ніхто  з    будинку  не  виходив.  Мабуть,  залишались  до  ранку...
         Як  швидко  плине  час.  Двадцять  років  в  Іспанії.    Не  так  просто  було  підтвердити  диплом  медінституту  і  вивчити  досконало  іспанську.  Але  ж  зумів.  Тепер  працює  лікарем  у  столичному  госпіталі.  Життям  задоволений:  любима  робота,  дружина,  син.  Все,  як  у  людей.  І  ніби  все  добре,  якби  не  ота  осінь.  Іспанська  осінь,  яку  Григір  Федорович  не  любив.
         ...  Боже  мій,  ця  осінь.  Ця  зимна  осінь.  Опалення  до  цього  часу  не  увімкнули.  Дубак  в  квартирі  такий,  що  не  гріють,  ані  чоботи  а  -ля  "прощай  молодість",  ані  светр  з  грубої  овечої  шерсті.  А  як  і  включать  опалення,  то  рахунки  прийдуть  такі,  що  волосся  дибки  встане.  Казали  по  телевізору,  що  треба  оформляти  субсидії.  Але,  щоб  їх  оформити,  це  ж  декілька  днів  за  довідками  побігати  треба.    А  ще  вона  має  страх,  бо  недавно  придбала  з  "секон-хенду"  телевізор  (сусід  Олько  возить  уживану  техніку  з  Німеччини,  то  намовив  купити).  Домовилась  віддавати  йому  щомісяця  по  сто  гривень.  Але  вже,  дякувати  Богу,  в  кінці  місяця  останню  сотню  віддасть  і  буде  мати  чистий  спокій.    А    як  прийдуть  перевіряючі  і  побачать  новий  телевізор  (  правда  не  такий  вже  й  новий,  коли  німці  на  смітник  викинули),  та  все  ж...  Не  дай  Бог,  ще  й  штраф  накладуть.  Бо  баба  Маня  з  третього  під'їзду  казала,  що  вона  купила  новий  светр,  хтось  побачив  і  доніс,  то  й  субсидії    їй  відібрали.  Ох,  ця    осінь,  ця  холодна  осінь.  Єдина  радість,  щось  смачненьке  перекусити.  Холєра  ясна,  до  зарплати  ще  три  дні,  а  все,  що  приносить  добрий  настрій,  закінчилось.
         Світлана  Архипівна  відрізала  великий  кавалок  хліба,  густо  намазала  його  сливовим  варенням,  налила  у  півлітрове  горня  молока  і  всілася  перед  екраном  "нового"  телевізора.  Вона  не  пропускала  жодної  серії  "Величного  століття",  любила  цей  фільм  і  його  акторів.  Але  сьогодні  нервувала,  бо  вже  у  вчорашній  серії  улюблену  актрису  Мер'єм  Узерлі  замінили  на  якусь  сіреньку  мишку.  Світлана  Архипівна  й  сама  колись  була  актрисою.  Вона  й  зовні  була  схожою  на  Мер'єм  Узерлі.  Мала  такі  ж  зелені  очі,  таке  ж  руде  волосся  і  стан  такий  же  -  тоненький  і  гнучкий.  Колись.
         Цікаво,  скільки  зараз  на  вазі  буде?  -  подумала  Світлана  Архипівна.  Мабуть,  похудала,  бо  вчора  нічого  такого  не  їла.  Зранку  картопельки  насмажила  з  цибулькою,  запила  квасним  молочком,  доїла  кусок  ковбаски  і  шпондерка,  то  ж  гроші,  шкода,  як  пропаде.  На  обід  зварила  пісної  зупки  (  який  там  навар  з  тих  свинячих  реберець,  свині  тепер  вже  не  ті).  А  ввечері  й  зовсім  нічого  не  їла,  хіба  перекусила  канапками  і  з  сусідкою    почаювали,  то  й  з'їли  по  кавальчику  тортика  і  по  три  печенька.  
         Стрілка  завмерла  на  відмітці  120.  Світлана  Архипівна,  навіть  трошки  припідняла  одну  ногу.  Проклятуща  вага  й  далі  показувала  120  і  ні  грама  менше.  Холєра  ясна,  нічого  не  їм,  а  товстішаю,  ще  минулого  тижня  на  кілограм  менше  було,  -  вголос  проказала  Світлана  Архипівна  і  пішла  за  новою  порцією  молока  і  хліба  з  сливовим  варенням...
         На  екрані  вирували  пристрасті.  Роксолана  воювала  з  Ібрагімом,  їх  очі,  наче  мечі  пересікались  у  двобої.  На  кого  ж  схожий  цей  Ібрагім?  Світлана  Архипівна  заплющилась    і  згадала.  Точно,  копія  він  -  закоханий  у  неї  молодий  студент.  Він  завжди  ходив  на  спектаклі,  дарував  їй  квіти.  І  був  такий  несміливий.  Тоді  також  була  осінь.  Але  яка  то  була  осінь!  Яка  гарна  осінь!    Студент,  несміливо  брав    її  руку  у  свою  і  червонів.  А  вона,  впевнена  у  своїй  красі,  розкута  у  своїх  бажаннях  жінка,  поцілувала  його.  Цікаво,  де  він  зараз?  
         Світлана  Архипівна  й  далі  працювала  у  цьому  ж  театрі.  Але  вже  не  на  сцені.  Вона  була  гардеробщицею.  Добре,  що  хоч  на  цю  роботу  взяли.  Бо  тоді,  як  поїхала  в  інше  місто  посеред  театрального  сезону  нікого  не  попередивши,  нікому  нічого  не  сказавши,  їй  передали  слова  режисера:  такої  актриси  більше  не  існує.  Вона  для  мене  вмерла.  А  вона  просто  закохалася,  закохалася  до  втрати  розуму.  З  жінками  таке  буває.  З  Артурчиком  познайомилась  на  якійсь  вечірці.  За  тиждень  він  запропонував  поїхати  з  ним.  Поїхала,  як  кажуть  туди,  де  чорти  навкулачки  б'ються.  Який  театр,  яке  богемне  життя.  Єдиним  визначним  місцем  у  цьому  забутому  Богом  місті  був  бар.  Там  і  пропадав  довгими  вечорами  її  Артурчик.  А  вона  нудилась  і  заїдала  свою  самотність:  то  шматочок  тортика  з'їсть,  то  ще  теплий  пиріжечок.  До  речі,  саме  там  Світлана  Архипівна  відкрила  у  собі  дар  до  куховарства.  Від  її  точеної  фігурки  за  якийсь  час  не  залишилося  й  сліду.  А  одного  дня  Артурчик  зібрав  чемодан  і  гайнув  кудись  світ  за  очі.  Через  п'ять  років  Світлана  Архипівна  повернулася  в  рідне  місто.  Але  це  вже  була  не  вона.  Її  не  впізнавали,  навіть  найближчі  подруги.  З  Артурчиком,  здавалося,  щез  і    сенс  її  життя...
           Але  сенс  життя,  все  таки,  у  Світлани  Архипівни  був.  Це  їжа.  Вона  переписувала  гори  рецептів,  торгувалася  на  базарі  за  кожну  морквину.  Тягнула  до  дому  великі  авоськи  з  провіантом.  Складалося  враження,  що  готує  обіди  для  великої  родини.  Готувала  у  великих  баняках  борщі,  супи,  плови,  голубці    і  їла,  жувала,  ковтала,  запивала  і  знову  заїдала.  А  ще  сама  собі  приговорювала:  виїдайся,  Світланко,  з  біди,  скільки  того  життя.  Коли  стрілка  на  вазі  перевалила  за  позначку  сто,  одягла  широченний  светр  і  таку  ж  спідницю.  І  більше  її  світ  моди  не  цікавив.
         На  початках  Світлану  Архипівну  ще  кликали  в  гості.  Але  потім  перестали.  Бо  вона,  як  саранча  поїдала  усе,  що  бачила  на  столі.  Коли  якесь  яство  приносили  на  великому  загальному  блюді,  вона  брала  його  в  свої  руки  і  питала  в  сусідів  по  трапезі:  "Будете?"  Тут  же  й  сама  відповідала:  "Не  хочете?  То  як  собі  хочете!  А  я  покуштую".  І  порція  розрахована  на  шістьох  чоловік,  пересипалась  у  її  таріль.  А  як  уже  не  могла  втовхмати  стільки  їди,  то  складала  все  у  целофанові  кульочки,  які  завбачливо  брала  з  собою.  "То  для  мого  песика"  -  казала.  Хоча  всі  знали,  що  ніякого  песика  в  Світлани  Архипівни  не  було.
       ...  Київська  осінь  зустріла  Григора  Федоровича  густим  туманом.  Літак  іспанських  авіаліній  лише  з  третьої  спроби  зумів  приземлитись.  Але  що  там  якийсь  туман,  коли  він  за  мить  побачить  справжню  осінь.  Таку  осінь,  яка  снилась  йому  ночами,  яку  він  любив  у  своїх  спогадах.  Але  осінь  була  не  така.  Дощ,  вітер,  під  ногами  болото.  Перехожі  закутані  в  теплий  одяг  бігли  туди,  де  було  тепло.
       ...  Відпустка  пролетіла,  як  один  день.  Зустрічі  з  родичами,  однокласниками,  однокурсниками.  Увесь  алкоголь,  що  завбачливо  передав  раніше  "бусиком"  було  випито,  усі  подарунки  роздано.  Лише  в  кишені  дорогого  піджака  все  ще  лежала  невеличка  коробочка  із  брошкою  з  білого  золота  у  вигляді  кленового  листка.  Завтра    він  уже  буде  в  Іспанії.  А  сьогодні  ввечері  в  планах  спектакль  за  мотивами  Оноре  де  Бальзака  "Втрачені  ілюзії".  І  можливо  він  побачить  її,  актрису  з  зеленими  очима  і  шаленим  рудим  волоссям.  
         У  театр  Григір  Федорович  прийшов  задовго  до  початку  прем'єри.  Кажуть,  що  Станіславський    десь  написав:  театр  починається  з  вішалки  (себто  гардеробу).    В  гардеробі  пахло  котлетами,  гардеробщиця  тримала  в  одній  руці  стакан  з  чаєм,  в  іншій  -  бутерброд.  Григір  Федорович  аж  злякався  за  своє  нове  кашемірове  пальто.  Але  жінка  витягла  з  кишені  хустинку  і  ретельно  витерла  руки.  Григір  Федорович  поклав  перед  нею  пальто,  взяв  номерок  і  уже  хотів  піти.  Але  мимоволі  ковзнув  поглядом  по  гардеробщиці.  Така  пройде  і  ніхто  не  оглянеться.  
             Гардеробщиця  повісила  пальто  і  далі  взялась  за  свій  бутерброд  і  чай...
       Спектакль  був  так  собі.  Але  його  актриса  була  на  сцені.  Зовсім  не  змінилася,  така  ж  молода  і  струнка.  Ось  лише  відтінок  рудого  волосся  був  трохи  іншим.  Й  наче  була    вищою  на  зріст.  Вона  грала  роль    Луїзи  де  Баржетон.  Помилки  бути  не  могло,  це  вона,    його  мрія,  його  актриса,  волосся  якої  пахло  осіннім  листям.  Серце  забилося,  як  тоді,  коли  зеленоока  красуня  притулилася  солодкими  устами  до  його  ще  нецілованих  губ.  
         Григір  Федорович  ледве  дочекав  антракту.  Тихо  постукав  у  двері  гардеробної.
-    Заходьте,-    почув  дзвінкий  голос.
         Актриса  стояла  перед  дзеркалом  і  поправляла  зачіску.  А  коли    повернулася,  Григір  Федорович  зрозумів:  не  вона.  На  нього  дивилась  незнайома  молода  жінка.  В  неї  були  голубі  холодні  очі...
 -  Даруйте,  але  я  хотів  подякувати  вам  за  чудову  гру.
         Григір  Федорович  витягнув  з  кишені  піджака  коробочку  з  брошкою  у  вигляді  кленового  листка.
-    Нехай  цей  кленовий  листок  буде  вашим.      
       ...  Літак  піднімався  у  небо.  З  вікна  ілюмінатора  будиночки  виглядали  маленькими,  а  за  мить  і  зовсім  щезли.  Лише  хмари  ,  хмари.  Вони  летіли  кудись,  переганяли  одна  одну.  Мабуть  так  тікають  ілюзії,  ilusiones  perdidas,  втрачені  ілюзії  -  подумав  Григір  Федорович.  І  за  мить  уже  читав  "Країну  снігів"  свого  улюбленого  Ясунарі  Кавабати.
                                                                 Оксана  Максимишин-Корабель
                                                             20  жовтня  2016  р.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695606
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.10.2016
автор: ОксМаксКорабель