Набуду вало військо бліндажі
й землянки - не якісь тобі халупи,
бо ворог лупить - аж земля дрижить,
а фронт застиг. А ворог лупить, лупить...
Сьогодні не було хоча б атак,
однак бійцям нелегко і в дозорах,
бо мокрий сніг, і вітер, і сльота -
а ти вдивляйся, бо налізе ворог.
Змінились врешті. Скінчені труди!
Коло буржуйки скупчились, як вівці...
Аж тут заходить ротний командир
і каже, що потрібні добровільці.
Оце такої! Хлопцям молодим
не страх, а втома очі опустила:
Попухлі пальці - кляті холоди!
Зомліли ноги - крок ступить несила.
-То що, орли?
Підвівся старшина
(не справжній - тимчасово штаб призначив.
Що з того? Мужність - гідності ціна,
тож треба встати).
- Так, виходь, козаче!
Ще двоє повставали, мовчазні,
Закинули за спину автомати.
- Отак, бійці: йде розвідка у ніч,
А ваша справа - фриців турбувати.
Лишилися позаду бліндажі...
Пора стріляти! - і на друзки тиша...
Ну, почалось! То падай, то біжи..
Аж думка нишком, наче сіра миша:
Там - решта взводу у теплі-в добрі
носами виграва собі концерти,
а тут повзи - в грязюці аж до брів.
Початок грудня - це тобі не серпень!
Снаряди б'ють у землю, як цепи,
сніг - в очі, автомат пече долоні,
і ні на хвильку очі не склепи -
бо лиш мигнеш - прокинешся в полоні.
Так між позицій вештались утрьох,
не мали відпочинку аж до ранку.
Вертались на світанні. Серце - тьох....
Усе як було.
Лиш нема землянки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694199
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 13.10.2016
автор: Кузя Пруткова