Через зарослі диких ожин і глоду.
Заберуся туди, де немає стежини
У глимеї, де холодно без одежини,
Щоб душа не померла від голоду.
Буду дихати потоком гірського вітру,
Розмовлятиму уже тільки сам з собою.
Підставлю долоні до сонця, і зітру
Всю втому з душі листочками звіробою.
Ляжу в трави, тіло звикне до затишку,
Скрипучі дерева будуть музику грати.
Буду вмирати від кисневого надлишку
Буду душу заблудлу спасати від страти.
Притулюся ввесь до замшілого каменю,
Давнього, вічного і ще невблаганного.
З блискавиці візьму в жменю трохи пламеню,
І запалю своє серце ще раз, заново.
2015р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692658
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.10.2016
автор: Мартинюк Надвірнянський