[i]
присвячую своїй дорогій бабусі
з вдячністю і любов’ю[/i]
Життя прожити – ніби неозоре поле перейти. А як пройдеш і що лишиш по собі, тай чи взагалі щось лишиш, залежатиме тільки від тебе. Та ще й не всім однакове судилося в тій дорозі: то добре стрінеться, то зле; то веселе, то зажурене стежку заступить; бува, скупе трапиться, але, буває, що багате і щедре. Кожному – своя дорога, кожному – своє поле.
Одному випаде ходити родючими нивами, де хоч і працюватиме, та за се буде обдарований щедро. І буде йому тішитися серце, а руки самі хапатимуться до роботи, аби віддячити любій землиці. А та знову й знову віддаватиме багатою платою.
Іншому випаде й не поле, а суцільна квітуча галявина, де око тішить буйне різнотрав’я. Тільки й того – живи і насолоджуйся тим життям, живи і споживай дар Господній. Лишень уважай добре, аби не зобразити сю небесну красу.
А ще буває так, що наділить Господь полем, котре й обдарує щедро, і голодним не зоставить газду свого, але вимагатиме за се від нього надто великої віддачі. І будуть руки йому боліти від роботи, долоні репатимуться від жаских мозолів, а піт вириє на лиці глибокі рівчаки. І ніхто його не пожаліє, лишень поле раз-по-раз злагіднено цілуватиме кожний запалений пухирець...
Певно саме таке, третє, поле випало на долю Параньки.
Та вона ніколи не скаржилася, бо й що скаржитись – любила своє полечко над усе. Кожний день починала з хвалебної подяки Всевишньому за добру ласку – не лишити її, Параньку, без намоленого клаптика, що хоч і багне мозолів та поту, але й не дає пропасти.
Все своє життя, скільки Паранька себе пам’ятає, її руки були у роботі. Перебирали грудочку за грудочкою, розпушували пахучу землю, з любов’ю залишали у ній благодатне зеренце, котре восени мало засолодити серце радістю урожаю. І солодила та осінь, майже кожного року давала багату дарчу, а жінка обіруч збирала викоханий дар і тішилася усіма думками. І усіма ж думками возносила до неба слово подяки за сю життєдайну щедрість.
Та бувало й таке, що скупилася, нібито небідна пора, на уділ для Параньки. Лишала її з мізерною грудкою сподівання на те, що протримається ще якось до наступного року, а там, дасть Бог, буде інакше.
Усе життя таке Параньчине, усе життя таке – то врожайно, а то щедрість, бува, тільки на сльози та муку. Багато жури виплакала за свої дні довгі, ой багато! Проте не нарікала й тут, бо чи є хто, що в сему житті не плаче? Чи є той, хто ніколи замість роси не скропив своє полечко гіркою сльозою? Лише б у розпуку не падати та не забувати, що усе в світі минуще. Біда так само свою межу має. Мине час, негода втишиться, а там, гляди, і змилостивиться земленька, дивись, тай заквітує навесні буйно городнина, аби до зими потішити стражденне, зажурене серце.
Мала Паранька і сльози, і радість у сему житті, але певно більше було таки печалі. Через неодне виплакане горе навіть зір добрий утратила. Сумувала трохи з того приводу та згадувала інколи Люльцю Олексиху, що й за своїх вісімдесят з першого разу могла нитку у вушко голки проселити чи сама щось прочитати. А Паранька вже з молодості без окулярів нитку в голку не просилить. Деколи ділиться споминами, як у дитинстві ніяк не розумілося їй, чого то стара Николиха не раз штиркає ниткою у вушко тай штиркає, а нічого не виходить. Навіть смішно було тоді малій Параньці. А зараз добре розуміє як то, а сміятися й на думку не спаде.
Читати без окулярів так само не бачить. Попри се не раз можна застати Параньку за газетою, бо, не важачи на старі роки, цікава знати, що у світі Божому діється. Ще раніше, коли внуки були менші, просила, аби вони прочитали їй чи то статтю яку, чи притчу з Біблії, Все життя, скільки пам’ятає себе Паранька, її руки весь час у роботі. Перебирають грудочку за грудочкою, розпушують пахучу землю, з любов’ю залишають у ній зеренце, котре восени, дасть Бог, зійде врожаєм.
Майже щороку дає осінь багату дарчу. А жінка обіруч збирає викоханий дар і тішиться защораз. Та возносить до неба слово подяки, знає ціну кождому зерняті. Бо не раз бувало інакше, скупилася нивка на добрий уділ для неї, лишаючи тільки мізерну грудку сподівання...
Усе життя таке Параньчине, усе життя таке – то врожайно, а то щедрість, бува, лиш на сльози та муку.
Багато жури виплакала за свої дні довгі, ой багато! Але чи є хто в сему житті, що не плаче? Чи є той, хто ніколи замість роси не скроплює своє полечко гіркою сльозою? Лише б у розпуку не впасти. Та не забути, що усе на сім світі минуще. Нема нічого безмежного. То ж і біда свою межу має.
Мала Паранька і сліз, і радості у своєму житті. Та певно більше було таки першого. Через неодне виплакане горе навіть зір добрий згубила. Сумувала трохи з того приводу. Згадувала інколи Люльцю Лесиву, що й за своїх вісімдесят з першого разу могла нитку у вушко голки проселити. Або сама щось прочитати. А Паранька вже з молодості без окулярів нитку в голку не просилить.
Деколи ділиться споминами, як у дитинстві ніяк не розумілося їй, чого то стара Николиха не раз штиркала ниткою у вушко тай штиркала, а нічого не виходило. Навіть смішно було тоді малій Параньці. А зараз добре розуміє як то.
Читати без окулярів так само віддавна не годна. Попри се, не раз можна застати Параньку за газетою. Не важачи на старі роки, цікава знати, що у світі Божому діється. Ще раніше, коли внуки були менші, просила, аби вони прочитали їй статтю яку, або притчу з Біблії, чи оповідку зі шілької книжки. А тепер онуки повиростали, порозліталися хто куди. Настала пора свої нивини скородити.
Божа воля на те, Божа воля. Коби тільки полечка їхні не скупилися на добро та щасливу долю. Молиться неустанно за се кожної днини, просить у Всевишнього щедрої ласки для своїх дітей.
чи оповідку з якоїсь шкільної книжки. А тепер онуки повиростали, порозліталися хто куди – вже настала пора свої нивини скородити. Божа воля на те, Божа воля. Коби тільки полечка їхні не скупилися на добро та щасливу долю. Молиться неустанно за се старенька, просить у Всевишнього щедрої ласки для своїх дітей.
«А що, без Бога ані до порога» – приповідає Паранька. З Богом завжди легше йти. І йти, і стояти. І радіти з Богом треба, і в журі темній про Нього не забувати. Тільки з Його доброї волі квітують і родять поля, тільки Він дає у рамена сили, аби тримати життєві незгоди, а в руки – моці до щоденної роботи.
Може й тому щоранку Параньчина душа день починає молитвою, а руки – роботою. Самі тягнуться до того, аби не перебирати дарма повітря. Тай видно по тих старечих, жилавих руках, що не звикли дарма лежати у поділку. Так, видається, що по них можна зчитати всю вервичку прожитих років та переробленої роботи. Долоні старенької загрубіли від мозолів, жили від постійної потуги надулися, а пальці вже давно не розгинаються. Покорчилися-скоцюрбилися чи то через дойки коров’ячі, чи мо’ через держака від сапи. А може то лопата чи топорище так зігнуло Параньчині пальці? Не знати, та найпевніше, що все вкупі, усе вкупі.
Чи не весь час болять Параньці ті зроблені руки. А як не боліти їм, то ж і вода камінь сточує, а не те, що важка праця людину! Розтирає старенька кожний палець, а той віддається болем різким – шпигає наскрізь, аж інколи виглядає їй, що до самого серця. А мо’ серце з руками в парі ходить? Серце ж понад усе любить полечко своє, та ніяк не торкнеться його зримо, не поцілує, не обійме. Тож просить руки, аби вони пригорнули, аби кожним пальцем поцілували наділ Господній. А ті так звикли до обцілування-пригортання того, що вже й коли спочивають, а забути любощів щоденних не можуть.
Деколи буває, що витягне Паранька з шухляди свій слюбний перстень. Повертить у руках, подивиться, аж сама не звірить, що могла населити колись той перстень собі на палець. Тепер і до половини не налізе. Згадає свого Йвана, тай сльоза сама-по-собі на очі навернеться. Бо нема вже її Йвана. Більше, як двадцять п’ять років нема, а ся слюбна окраса ще й досі гріє Параньчине серце. Колись він для своєї любої жони сам виточив сю обручку з п’ятьох злотих, а зверху свої ініціали вигравіював. Ані грама не зблякли, не зшурувалися за довгі роки витіювато закручені «ІС», милують око, загортають думку у теплий спогад. Як і та, родюча нивина, що лишилася після Йвана, аби дарувати милість нащадкам. А Паранька бережно хоронить і перстень той саморібний, і пам’ять незрушну, і про нивку Йванову не забуває. Поки може, добре дозирає її, прополює, обціловує своїми покрученими пальцями кожненьку пахучу грудочку.
(Далі буде...)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689597
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.09.2016
автор: Леся Геник