Вперше після тієї весни
Я зодяглась у босоніж.
Відтепер у ногах шпичаки й пил червоних доріг.
Хто вимастив їх у колір
Нашої юності,
Хто наказав траві жовкнути й причаїтися – невідомо.
Крик струменить відсутнім поглядом,
І обличчя твоє – наче картина:
Нерухоме та живописне.
Тож цілуючи твої губи,
Чую смак олійних фарб,
Тож слухаючи твої мовні звороти,
Чую музичні сполуки, арії й, певно, хорали.
Мені бракувало вміння бачити красу,
Та її чула навіть на глибині невідомості.
Й досі чую на відстані твоїх мовчань.
Що мене, на диво, живить?
Сіра й понура осінь,
Вона тягне з мертвого літа останнє тепло,
Бо знає, прикро знає, що важко буде серед мороку снігів,
Адже він досі нагадує країну попелу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689227
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.09.2016
автор: Олена Ганько