День потому ніхто уже не памятав,
Ні голосу, ні вокзалу,
Ні скільки життів увібрав в себе
Цей переїзд:
Світло, як зазвичай, ховалось
За перевалом,
І повільно викочувалося
Із міста.
Жінки прокидалися серед ночі,
Збирали речі,
Виходили на платформу
Навпроти аптеки,
І в їхніх тінях невловимо
Губився вечір,
І тиша набивалась у
Їхні груди,
Як повітря набивається
В ребра.
Жінки чекали, як чекають
Любові,
Потягу, що забрав
Би їх звідси,
І повітря ставало
Таким солоним,
Що згусток його
Застрягав у горлі
І божеволів
Мов риба
У сітях.
А вся правда у тому, - говорив
Господь до мирян, -
Що навіть у русі,
Чи навіть в терпкій
Жалобі,
Ваша вдача у тому, щоби займатися і
Згоряти:
Бо голос народжується у мові,
Бо пам'ять може лише
Починатись.
Тому ось вам маршрут, тепле
Серце,
Свіжі сліди,
Чорне полотно колії,
Нагрітий метал,
Куди б ми не йшли,
І скільки б не було втрат,
Любов починається з того,
Що ти завжди пам’ятав,
Теплу шкіру її живота,
І невловимий дотик її
Руки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684656
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.08.2016
автор: Мирослав Гончарук_Хомин