***
Ця музика дозрілого дощу
по розпашілому, як тен, асфальту,
відтворює твій шепіт: “Не пущу...”, —
зірвавшись, ніби танець Есмеральди.
А струмені несуть жагу прощань,
розкреслюючи місто до вокзалу,
який таїть в собі мою печаль,
маскуючись за подорожнім шалом.
Залишить поїзд після себе хвіст,
новий відрощуючи з рейок через
усю країну, де на повний зріст
ідуть дощі, немов лосось на нерест.
І тільки ти стоятимеш сумним,
не подаси нікому навіть виду,
мов той вокзал, а отже разом з ним
вбереш вологу із небес пролиту.
липень 2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680797
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.07.2016
автор: Надія Позняк