М.М.
Ми навчились мовчать. Певно, стали мудріші
За п’ять років, п’ять кроків – угору чи вниз?
Тої мудрості повне старе кладовище,
А воно – все рідніш від тієї весни.
Схолодніла стрімнина змиває загату,
В нове русло шумує потік наших днів.
Сенс втрачає усе, що лишали на згадку:
Не зігріти рукою холодний граніт.
Звиклий з часом тягар серцю нести не важко,
Та щовесни нестримно прямує сюди
Стріпотіла душа, як із вирію пташка:
Щоб згадать? Спом’янути? Чи й справді – знайти?
Озирнись у задумі кругом – і відчуєш,
Угадаєш у тихім чеканні землі,
Як з деревами, полем, селом резонує
В наших душах - його закарбований слід.
На обличчях живих ми знайдем його риси,
А портрет – лиш міраж на цупкім папірці…
Ми навчились мовчать. Лиш сльозиночка зблисне
На старечій, ще й досі рум’яній щоці.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=67640
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 06.04.2008
автор: Кузя Пруткова